Під час окупації Чернігівської області Григорій Романенко залишався у рідному селі Нова Басань. До повномасштабного вторгнення він працював дата-аналітиком у Європейському банку реконструкції та розвитку, займався візуалізацією даних, не мав військової освіти і не служив у ЗСУ.
‍
5 березня 2022 року до будинку, де він мешкав разом із дружиною та сестрою, увірвалися російські військові. Озброєні автоматами, без попередження, без звинувачень чи пояснень, вони провели обшук, конфіскували всю техніку та звинуватили його і сестру у співпраці з українською армією. Їм зав’язали очі, зв’язали руки й силоміць повели до захопленої будівлі «Нової пошти», яку росіяни перетворили на місце утримання цивільних. «Вони кричали, що ми шпигуни, що передаємо фото ЗСУ. В очах — страх і холод. Ніхто не намагався пояснити, за що нас забрали», — згадує Григорій.
Усередині приміщення він побачив десятки односельців, серед яких — представники місцевої влади та просто мешканці села. Серед полонених була й його сестра. Її били, принижували, змушували плакати. Окупанти знайшли на її телефоні фото колон техніки і почали звинувачувати у шпигунстві. Допити і катування тривали годинами. «Коли знайшли TOR у моєму телефоні — вирішили, що я точно агент. Погрожували розстрілом прямо там, у темному приміщенні, де я навіть не бачив облич», — розповідає Григорій.
‍
Після кількох годин допитів його та сестру звільнили. Але це був лише початок. Наступного ранку їх знову затримали, зав’язали очі і повели на допити. На власні вуха він чув, як неподалік лунали серії розстрілів. Їх привели до місця страти, змушували стояти навколішки, погрожували зброєю, стріляли поруч. Один із командирів, Руслан Уралбаєв, погрожував смертю: «Він ставив автомат до голови, стріляв біля вуха і питав: “Ну що, ще хочеш гратися у партизанів?”»
Григорій провів ніч у сараї без опалення разом із десятками інших полонених. Лише на ранок їх остаточно відпустили — за умови, що залишатимуться вдома, в підвалі, і не показуватимуться на вулиці. Окупанти пообіцяли: якщо побачать — розстріляють.
‍
Після повернення додому обшуки стали щоденними. Вони жили в постійному страху, не знаючи, кого заберуть наступним. З окупації змогли вибратися, коли Збройні Сили України почали відтісняти росіян із Чернігівщини, наприкінці березня 2022 року. «Після всього пережитого ми були виснажені, змарнілі, із серйозними проблемами зі здоров’ям через постійний стрес. Особисто я зараз борюся з гострим варикозом, посттравматичним синдромом і депресією. Усі жителі Нової Басані, яких я бачив після деокупації, були схожі на людей, що вижили в концтаборах. Ми пережили справжній геноцид. Російські військові не приховували – вони прийшли нас убивати лише за те, що ми українці», — говорить Романенко.

Публікація підготовлена за фінансової підтримки чеської організації People in Need у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.

‍