«Або заручник або герой. Якщо людина була жертвою війни, комісія має право відмовити» – сказав модератор першої частини дискусії Михайло Савва. Ця теза якнайкраще відображає дію закону №2010-IX – документа, який мав би захищати цивільних, позбавлених волі внаслідок російської агресії, але натомість часто спрацьовує вибірково. За законом, особи, щодо яких встановлено факт незаконного позбавлення свободи, мають право на державну допомогу, проте критерії для надання статусу залишаються нечіткими. Комісія, що розглядає заяви, оперує поняттями «заручник», «особа, яка діяла в інтересах держави» чи «цивільний потерпілий» без зрозумілої методології. У результаті люди, які фактично були жертвами війни, часто отримують відмову – навіть попри очевидні докази свого незаконного ув’язнення.
Круглий стіл «Три роки дії Закону про захист цивільних у російській неволі: як зробити підтримку дієвою», організований ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» у співпраці з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими та Офісом Омбудсмана України відбувся днями в Києві. Захід зібрав представників державних органів, правозахисних організацій, громадянського суспільства та звільнених полонених для аналізу трирічної практики застосування Закону №2010-IX, виявлення його прогалин і визначення напрямів удосконалення механізмів державної підтримки. Загалом у заході взяли участь 62 учасники та учасниці з 35 організацій. Серед них – як громадські ініціативи, так і державні інституції.
Голова громадської організації «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» Ігор Котелянець відкрив круглий стіл. Він акцентував на необхідності змін до чинного закону та на проблемах у роботі комісії. Котелянець підкреслив масштаби невтішної статистики відмов для цивільних громадян: «Близько 30–50% заяв про встановлення факту незаконного позбавлення особистої свободи від цивільних до Комісії отримали відмови». Він також навів дані власної організації, що підтверджують ці проблеми: «70% звернень до служби правничої допомоги нашого Обʼєднання – це прохання допомогти після відмови комісії, встановити факт позбавлення волі або зібрати документи». Котелянець підкреслив, що нинішні критерії закону застарілі й не враховують усіх постраждалих: «Закон приймався за місяць до повномасштабного вторгнення – і тоді цивільні, яких затримували в Криму чи на Донбасі, визначалися як політичні в’язні або цивільні заручники. Сьогодні це вже не відповідає реаліям». Особливу увагу він приділив ефективності роботи комісії та підготовці її членів: «Членів комісії треба підтримувати, навчати – щоб вони знали, що є доказами, як з ними працювати і як самостійно витребувати необхідні документи. Вони мають зрозуміти, як оцінювати політичний мотив людини – не за тим, чи займалася громадською чи політичною діяльністю вона, а за за політичними мотивами дій окупанта щодо неї. Люди не зобовʼязані бути правозахисниками, громалськими діячами чи кидатися під танки під час окупації, щоб бути визнаною державою і отримати допомогу. Без цього розуміння комісія не зможе приймати справедливі рішення, і люди, які вже пережили “полон”, й надалі залишаться без належного захисту».
Представник Уповноваженого з прав людини в системі органів сектору безпеки й оборони Юрій Ковбаса нагадав, що закон №2010-IX був ухвалений ще до початку повномасштабного вторгнення (в січні 2022 року) й сьогодні не відповідає реаліям, у яких опинилися цивільні громадяни, що пережили полон. Він розповів, що для усунення прогалин, команда Координаційного штабу розробила проєкт постанови, яка має запровадити первинну державну допомогу тим, хто не отримав статусу або залишився поза дією чинних механізмів підтримки. «Ми розробили проєкт постанови, яка передбачає первинну допомогу держави людям, що з тих чи інших причин не отримали статус і не були забезпечені підтримкою. Документ уже проходить доопрацювання в системі Координаційного штабу і має бути поданий на затвердження найближчим часом», – пояснив Ковбаса. Він також наголосив, що процес подання, розгляду і прийняття рішень має бути прозорим: «Люди, які отримують відмову, у більшості випадків не розуміють чому. Ми маємо зробити так, щоб кожен заявник бачив аргументацію і міг отримати зрозуміле пояснення рішення комісії».
Під час свого виступу керівниця юридичного відділу ГО «Правозахисна група “СІЧ”» Ксенія Онищенко звернула увагу на суперечливість норм закону та недоліки в його застосуванні комісією. Вона наголосила, що чинне положення комісії не відповідає закону України «Про адміністративну процедуру» і дозволяє членам комісії самостійно трактувати, які документи потрібні для встановлення факту позбавлення волі. «Є випадки, коли дві особи з ідентичними документами та обставинами отримують протилежні рішення, а комісія посилається на довідки, яких не існує або які не передбачені законодавством», – зазначила Онищенко. Вона також підкреслила, що комісія не виконує судові рішення. Процедура ж голосування, зокрема можливість утриматися, суперечить завданням органу. «Ті протоколи, які вдалося отримати, показують: 1 – проти, 0 – за, 11 – утрималися. Коли приймається рішення про встановлення факту позбавлення особистої свободи, утримання від голосування неприпустиме – це порушує конституційні права осіб», – пояснила експертка. Онищенко наголосила на необхідності змін, які дозволять усім особам, які законно перебувають на території України, подавати документи та отримувати визнання факту позбавлення свободи, незалежно від громадянства. Вона зазначила, що це підвищить прозорість, відповідальність і справедливість роботи комісії.
У наступному виступі керівниця аналітичного відділу Української Гельсінської спілки з прав людини Аксана Філіпішина звернула увагу на внесення низки змін до закону №2010-IX, аби усунути суперечності й неточності формулювань, що впливають на роботу комісії з визнання факту позбавлення особистої свободи. Вона наголосила, що насамперед потрібно уточнити статтю 3 – визначити порядок відбору громадських і міжнародних організацій до складу комісії. «Сьогодні закон передбачає участь представників таких організацій, але не містить жодних критеріїв їх відбору – ні за статутною діяльністю, ні за досвідом роботи. Це створює ризики непрозорості й навіть корупційні передумови», – зауважила Філіпішина. Також, за її словами, варто переглянути статтю 4, що визначає поняття «член сім’ї» особи, позбавленої волі, адже закон наразі відсилає до Сімейного кодексу, який має надто широке тлумачення. «Комісія має чітко розуміти, кого вона визнає членом сім’ї, щоб уникнути випадкових відмов і подвійних трактувань», – пояснила експертка. Окремо вона акцентувала на потребі уточнення статті 7, яка регулює питання одноразової грошової допомоги у випадку смерті особи, щодо якої встановлено факт позбавлення волі. За словами Філіпішиної, чинна редакція змушує родичів робити вибір між допомогою за цим законом та іншими соціальними виплатами, що створює юридичні суперечності. Вона наголосила, що зміни до цих статей мають супроводжуватися переглядом складу комісії – аби її робота стала більш професійною, прозорою та справедливою до тих, хто пережив неволю.
Важливий акцент зробив заступник керівника ГО « Цивільні в полоні», звільнений кримський політв’язень Костянтин Давиденко, який поділився власним досвідом і проблемами практичного застосування закону. Він підкреслив, що закон, покликаний захищати цивільних, у нинішньому вигляді не враховує реальних обставин, у яких люди опиняються в російському полоні, і не гарантує автоматичного визнання їхнього статусу. «Я не юрист, тому висловлюся як людина, яка безпосередньо користується цим законом, як отримувач передбачених ним виплат і пільг. Якщо людина перебуває на окупованій території й її заарештовують, навіть за формальним кримінальним обвинуваченням, чи можемо ми вважати, що цей так званий суд є об’єктивним і неупередженим? Я сидів разом із хлопцями, яких засудили за вигаданими звинуваченнями у співпраці з Україною. Їх катували, змушували зізнатися, але коли не змогли довести провину, просто залишили у колонії за надуманими кримінальними статтями». Давиденко наголосив, що навіть ті, хто не мав можливості довести свою підтримку Україні документально, фактично залишаються заручниками через свою громадянську позицію. «Якщо людина передавала інформацію українським службам, повідомляла про переміщення окупаційних підрозділів, вона вже діяла в інтересах держави. Якщо її за це катували, то вона – захисник України, по суті. Тому система повинна визнавати таких людей і забезпечувати їм підтримку, незалежно від формальних підстав, за якими їх утримували. І, звісно, держава має створити базовий рівень допомоги всім, хто пройшов через неволю».
Серед учасників круглого столу свою промову виголосив Даніїл Булгаков, який після двох років навчання на підконтрольній Україні території повернувся до Донецька доглядати хвору бабусю, де його затримали за звинуваченням у зв’язках із СБУ. Він провів у підвалах так званого «міністерства держбезпеки ДНР» та тюрмі «Ізоляція» майже три роки, зазнавши катувань і примусового утримання. Звільнився він лише 7 червня 2023 року під підписку про невиїзд. Даніїл підкреслив, що законодавство, яке повинно захищати цивільних у неволі, недостатньо враховує реальні порушення прав людини та потребує невідкладних змін. «У мене була довідка від ФСБ про незаконне затримання, але навіть із такою довідкою люди не завжди отримують статус. Потрібно, щоб закон більше захищав права цивільних людей, а не базувався на героїчній позиції або захисті держави – для цього є Міноборони і СБУ. У полоні порушуються базові права людини, відбуваються катування, незаконне затримання, позбавлення волі, відсутність особистих прав. Комісія стала занадто заангажованою і не завжди здатна зрозуміти реальні обставини, у яких перебували люди. Зміни до закону потрібно ухвалювати негайно, адже цивільні люди почали повертатися з обміну, і їхні права мають бути гарантовані».
Важливим доповненням стала промова народної депутатки України Анни Пуртової, яка наголосила на готовності підтримувати законодавчі зміни та діяти як посередник між громадськістю і парламентом. Вона підкреслила власний досвід роботи з військовими, які перебували у полоні, та цивільними особами: «Дуже дякую, чому я тут – тому що так трапилося в житті, що я почала займатися військовими, які наші знаходяться в полоні, і допомагати їм у різних питаннях. Але ще є цивільні». Народна депутатка звернула увагу на швидке накопичення проблем після звільнення людей з полону. Вона закликала об’єднати зусилля і запропонувала механізм спільної роботи: «Я пропоную створити робочу групу – додати всіх, хто готовий працювати саме з юридичної сторони на документи. Я кину перші напрацювання, які в нас на сьогодні є – вони точно недостатні. Напрацюємо разом цей документ і далі реєструємо і рухаємо». Пуртова підкреслила, що ефективність змін потребує участі і підтримки громади: «Ніхто не буде його рухати замість вас. Нам потрібна медійна, публічна підтримка. Бо коли ти не бачиш людину особисто, дуже легко відмовити». Вона також наголосила на важливості міжнародного співробітництва: «Дуже важливо працювати на міжнародних майданчиках. Окремо – робота з міжнародними організаціями дуже важлива».
Підсумовуючи дискусію, учасники відзначили, що законодавство потребує невідкладного вдосконалення, особливо у сфері прозорості процесів, чіткого визначення повноважень Комісії та гарантій для цивільних, які зазнали російської неволі. Було наголошено на необхідності створення комісії з іншим складом, забезпечення відкритості ухвалення рішень, а також державної підтримки всіх постраждалих без винятків, аби закон реально працював на захист цивільних громадян.
Наступна частина великої дискусії була присвячена темі комплексної підтримки людей після звільнення – від медичної та психологічної реабілітації до соціальної та побутової адаптації. Обговорення торкалося як оперативних інтервенцій у перші дні після звільнення, так і довгострокових механізмів підтримки – зокрема, психологічної допомоги, медичної діагностики та соціальної реінтеграції. Модераторкою цієї частини розмови була Людмила Янкіна, голова правління ГО Civis Fortis - Фундація захисту громадянського суспільства.
Костянтин Давиденко нагадав, що головна проблема після повернення – не лише фізичні травми, а руйнація особистості й страх, які потребують першочергової психосоціальної роботи та послідовної підтримки в перші тижні і місяці після звільнення. «Перебування в полоні це не тільки те, що тебе затримали, побили. Побиття це, звісно, боляче і дуже неприємно, але це не головна проблема, яка у тебе виникає після полону. Бо коли там ти знаходишся і люди, які також там були, вони знають, що я про що кажу. Всі установи, які займаються полоненими там, у них є спільна мета. І всі ті дії, які вони виконують, починаючи від того, який одяг видають полоненим, закінчуючи тим, як їх б'ють і чим їх готують, все це направлено на одну мету – зламати і знищити людину».
Тема відновлення після звільнення охоплює не лише медичну та психологічну реабілітацію, а й широку соціальну підтримку – від забезпечення базових потреб до допомоги у поверненні до повсякденного життя. Володимир Хаджинов, керівник експертної групи Директорату розвитку соціальних послуг Міністерства соціальної політики, розповів про поточні механізми допомоги цивільним, які пережили позбавлення волі, та про запроваджені зміни в законодавстві, що забезпечують їм соціальний статус і виплати, в своєму виступі він зупинився на основних моментах постанови 396, прийнятої від 15 березня. «Тепер усі особи, які перебували в місцях несвободи, мають статус спеціальної категорії і право на виплати з державного бюджету. Вони можуть отримати підтримку протягом 12 місяців після звільнення, включно з супроводжуючою особою, а також доступ до реабілітаційних засобів і допоміжних послуг». Він пояснив, що соціальні послуги надаються як під час перебування людини у реабілітаційних програмах, так і після повернення додому, враховуючи фізичні та психологічні потреби. Особливу увагу приділено координації допомоги з регіональними фондами та місцевими органами, щоб підтримка була доступною незалежно від того, куди повертається звільнений громадянин. Це дозволяє формувати сталу систему допомоги для тих, хто пережив полон, і гарантує мінімальний рівень підтримки на всіх етапах відновлення.
Реабілітація після звільнення з полону – це не просто медична допомога, а комплексна підтримка, яка охоплює психологічну, соціальну та юридичну допомогу – від відновлення документів до забезпечення житлом та базовими потребами. Клінічний психолог та психотерапевтка Леся Бондаренко розповіла, як у Центрі психічного здоров’я та реабілітації «Лісова поляна» формують мультидисциплінарну команду, де працюють лікарі, фізичні терапевти, психологи та соціальні працівники. Перший етап передбачає оцінку потреб: від медичних до соціальних і визначення пріоритетів для швидкого відновлення пацієнта. Далі включається кейс-менеджер, який координує весь процес, супроводжує людину та забезпечує вирішення нагальних питань через платформу «Вільний степ». Такий підхід дозволяє ефективно адаптувати військові практики для цивільних, враховуючи специфіку їхніх потреб та тривалий час перебування в полоні. «Ми прагнемо, щоб кожна людина після звільнення мала доступ до комплексної підтримки – психологічної, медичної та соціальної – і могла отримати допомогу навіть онлайн, якщо вона перебуває в іншому місті», – пояснила Леся Бондаренко.
Олег Гущин, представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими – пояснив, що військові мають обов’язкову модель підтримки після полону. Цивільні ж отримують можливість обирати один із варіантів відповідно до закону. Їм не надається можливості пройти весь комплекс реабілітаційних заходів. Через це цивільні часто звертаються з питаннями, куди і до кого звертатися за допомогою. Щоб закрити цю прогалину, запропонували уніфіковану модель підтримки – табличний «путівник» послуг, який групує соціальні, медичні та реабілітаційні заходи та вказує відповідальних виконавців. Путівник має стати інструментом для кейс‑менеджерів і місцевих служб, щоб забезпечити проактивну допомогу. «Фундаментальна відмінність у правовому статусі полягає в тому, що військові – на публічній службі, а цивільні отримують дискреційні повноваження, тож потрібен таблиця‑путівник усіх соціальних і медичних послуг», – зазначив Олег Гущин.
Голова ради громадської організації «Блакитний птах» Ганна Мокроусова зосередила увагу на важливості не лише матеріальної допомоги, а й формування правильного підходу держави до людей, які пережили полон. За словами Мокроусової, необхідно пам’ятати, що колишні полонені – це не «категорія осіб», а громадяни України, які мають різний досвід, у тому числі травматичний: «Це не категорія, це громадяни України, які мають багато різних досвідів, у тому числі досвід ворога. І допомоги має бути не на 21 день чи на короткий термін, а достатньо. Стільки, скільки потрібно конкретній людині». Мокроусова підкреслила, що завдання держави – створити достатні, а не ідеальні умови для повернення до вільного життя:
«Вона не має бути ідеальна. Вона має бути достатня для того, щоб людина знову згадала, як бути вільною і як боротися за життя вільній людині». Голова ГО «Блакитний птах» зазначила, що в Україні вже існує потужна нормативна база, однак бракує розуміння, як її ефективно застосовувати: «У нас є хороший ресурсний пакет. Є купа постанов і механізмів, але немає розуміння, як цим користуватись. Ми не завжди вміємо передавати людину з однієї стадії допомоги в іншу – не як об’єкт, а як вільну людину, яка продовжує свій шлях відновлення». Вона наголосила на потребі системного підходу до первинної допомоги: «Первинна допомога має бути виключно державною – передусім медичною. Але якщо держава поки не справляється, я готова брати відповідальність на себе, приходити, долучатися і робити це сама. Ми маємо достатньо законодавчих документів, але маємо навчити працювати людину з людиною – щоб були фахівці, які розуміють, як спілкуватися з людьми. І тоді допомога від держави буде справді забезпечена».
Обговорення підкреслює, що повернення цивільних із російського полону – це не лише медичні чи соціальні питання, а й глибокі психологічні виклики. Страх перед переслідуванням, нав’язаний російською пропагандою, і невизначеність щодо власної безпеки після повернення значно ускладнюють адаптацію колишніх полонених. Важливість комплексної підтримки: соціальної, психологічної та правової стає очевидною, а роль кейс‑менеджерів і координованих державних та громадських програм ключовою для забезпечення безпечного і поступового повернення до цивільного життя. «Рідні Яни періодично питають у мене, а коли її повернуть, її в Україні посадять на підвал?» – Олександр Николаєнко, хлопець ув’язненої Мелітопольської журналістки Яни Суворової навів конкретний приклад того, як страхи, породжені пропагандою, впливають на родини і підкреслюють потребу у прозорих і надійних механізмах підтримки.
