Сєвіль Велієва, 1973 року народження, мешканка Мелітополя. Вона стала жертвою викрадення, незаконного утримання й примусової депортації з боку російських окупантів. Її історія — не лише про переслідування за громадянську позицію, а й про зламане життя, приниження та нелюдські умови, які стали реальністю для сотень українців на окупованих територіях.

До повномасштабного вторгнення росії в Україну Сєвіль жила в Мелітополі, працювала продавчинею, підтримувала Україну. Після окупації міста 25 лютого 2022 року вона не залишила дім, брала участь у проукраїнських мітингах. З жовтня 2023 року вона долучилась до мирного руху спротиву «Жовта стрічка» — фотографувала патріотичну символіку в місті й поширювала ці фото в Telegram. 2 лютого 2024 року її викрали просто на вулиці. Невідомі в камуфляжі та балаклавах, з пістолетами в кобурах, заштовхали жінку в машину, одягнули мішок на голову та замотали очі скотчем. Везли її близько 15 хвилин — імовірно, до гаража на околиці Мелітополя. «Вони казали: “Думала, ми тебе не знайдём?” — це були їхні перші слова, — згадує Сєвіль. — У гаражі було темно, холодно, і жодної інформації, що зі мною буде далі».

Її допитували в напівзруйнованій будівлі, а потім — в офісі ФСБ у районі Нового Мелітополя. Там питання ставили співробітники ФСБ із позивними «Борода», «Француз», «Турист» і «Казах». Сєвіль повезли додому на обшук, вилучили техніку, а далі оформили фіктивне порушення комендантської години та перевели до ізолятора тимчасового тримання в смт Веселе. Так тривало майже два місяці: її тримали, відпускали, знову затримували, а потім знову арештовували за надумані порушення. Ізоляція, психологічний тиск, примус до співпраці та постійні погрози стали для неї новою реальністю. «Після першого арешту мене змусили підтримувати зв’язок із «Турист» — ФСБшником. Я мусила дзвонити, щоб «довести», що не втекла. Вони казали: Україна не повернеться, ми все бачимо. Це була постійна гра на страху», — каже Сєвіль.

А 3 лютого 2025 року їй повідомили: вона буде депортована. Формально — як «неблагонадійна громадянка». 11 лютого жінку разом із групою інших затриманих (зокрема подружжям з Енергодара) вивезли через Маріуполь, Ростов-на-Дону до Верхнього Ларсу — на російсько-грузинському кордоні. Там відібрали відбитки пальців, не видали копій документів і без пояснень заборонили повертатися до 2069 року. «Мені не залишили жодного паперу. Все — лише усно. Просто сказали: тебе тут більше не буде», — говорить Сєвіль.

Після перетину кордону волонтери допомогли їй дістатися Тбілісі. Усі речі, техніка, телефони, документи, які вилучили окупанти, залишились у них. Зараз жінка перебуває в еміграції, бореться з тривожністю та страхом переслідування.

‍

Публікація підготовлена за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine.Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.

‍