Тисячі українців пережили досвід незаконного увʼязнення, та повертаючись на підконтрольні Україні території наслідки полону не зникають: проблемами з фізичним і ментальним здоров’ям, втрата документів, відсутність житла та пошук роботи. Тисячі наших земляків перебувають у стані дезорієнтації та потребують підтримки зі сторони держави. За результати офіційних обмінів з російських тюрем повертаються сотні цивільних, а самостійно тисячі. Всі вони потребують належної підтримки зі сторони держави. Зі сторони законодавства їх становище виглядає захищеним, проте в практичній площині від держави вони нічого не отримують. Вони залишаються дезорієнтованими та покинутими, без розуміння шляху своєї подальшої реінтеграції в суспільстві.
То що забезпечує українське законодавство, чого воно не враховує, які реальні потреби цивільних, що пережили незаконне увʼязнення та чи побудувала держава систему реабілітації цих людей по їх поверненню?
На всі ці питання відповідає звіт «Після незаконного позбавлення свободи: від виживання до відновлення», створений ГО «Об’єднання родин політв’язнів Кремля» та презентований 26 лютого 2026 року.
Звіт підготовлено на основі якісно-аналітичного дослідження. Команда організації проаналізувала чинне українське законодавство та практику його застосування, зокрема процедуру встановлення факту незаконного позбавлення свободи, а також міжнародні документи й резолюції, виконання яких Україна зобов’язалася забезпечити у сфері заборони катувань та права на репарації.
Дослідження включало інтерактивне опитування 49 учасників (звільнені, члени родин, представники НУО та державних органів), проведення експертного круглого столу за участі 43 профільних неурядових організацій, а також узагальнення понад 550 звернень до правничої допомоги Обʼєднання у 2025 році. Такий підхід дозволив поєднати правовий аналіз із реальним досвідом постраждалих і сформувати практичні рекомендації.
На основі отриманих даних запропоновано системні зміни – запровадження рамкової державної програми реабілітації до 2030 року, що передбачає:
1. Репараційні програми. Реабілітація розглядається як частина ширшої політики репарацій, тобто відновлення порушених прав і гідності людини. Йдеться не лише про одноразові виплати, а про комплекс заходів, які забезпечують медичну, психологічну, соціальну та правову підтримку як частину права на ефективний засіб правового захисту.
2. Реабілітація жертв катувань. Програма передбачає впровадження спеціалізованої моделі допомоги для осіб, які пережили катування. Це включає стандарти якості послуг, етичні підходи до роботи з травмою, уникнення повторної ретравматизації та використання міжнародних стандартів документування катувань (зокрема принципів Стамбульського протоколу).
3. Реінтеграційна модель Міжнародної організації з міграції. Програма інтегрує підхід МОМ, який передбачає три взаємопов’язані виміри реінтеграції:
4. Система психічного здоров’я та психосоціальної підтримки. Програма спирається на піраміду психосоціальної підтримки та психічного здоров’я, яка передбачає різні рівні допомоги: від базової інформаційної та соціальної підтримки – до спеціалізованої психотерапевтичної та психіатричної допомоги. Ключовим принципом є міжсекторальність – координація роботи медичних, соціальних, правових і громадських структур.
5. Case management як організаційна модель доступу. За кожною звільненою особою буде закріплено кейс-менеджера, який супроводжує людину та координує всі види допомоги. Це створює «єдиний маршрут» доступу до послуг: людина не змушена самостійно відвідувати десятки установ і пояснювати свою історію знову й знову – міжвідомча координація відбувається в межах системи, а не покладається на постраждалого.
Серед ключових рекомендацій звіту – внесення змін до законодавства для забезпечення доступу до першочергової допомоги без тривалого доведення статусу, визначення відповідального органу за координацію маршруту реабілітації, а також розробка державних стандартів надання допомоги жертвам катувань.
Окремий акцент зроблено на необхідності залучення міжнародних ресурсів. Йдеться про створення спеціального фонду підтримки жертв незаконного ув’язнення і катувань за участі міжнародних донорів, експертну допомогу у впровадженні стандартів реабілітації, а також можливість проходження окремих етапів відновлення за кордоном – у безпечному середовищі. Правозахисники наголошують: міжнародна солідарність може стати ключовим чинником у запуску повноцінної та стійкої системи реабілітації в Україні.
Під час презентації звіту виступили правозахисники, фахівці та звільнені з незаконного ув’язнення.
«Реабілітація – це не пільга, а обов’язок держави»
У своєму виступі Ігор Котелянець, голова ГО «Об’єднання родин політв’язнів Кремля», зосередився на системній проблемі статусоорієнтованої моделі підтримки звільнених цивільних.
Він наголосив, що сьогодні держава фактично змушує людину спочатку доводити факт незаконного ув’язнення, проходити складні комісії та бюрократичні процедури, і лише після цього претендувати на допомогу. Такий підхід, за його словами, суперечить міжнародним стандартам у сфері заборони катувань та права на репарації.
«Ми розглядаємо реабілітацію і реінтеграцію не як “додаткові соціальні заходи”, а як частину реалізації права на ефективний засіб правового захисту та відновлення порушених прав. Держава має забезпечити доступ до медичної, психологічної, соціальної та правової реабілітації, орієнтованої на відновлення гідності й функціонування».
Він підкреслив необхідність переходу до людиноцентричної та жертвоорієнтованої моделі, у якій підтримка починається одразу, з перших днів після звільнення, а ключовим елементом стає «єдиний маршрут» допомоги та закріплення за кожною звільненою особою кейс-менеджера.
«Наслідки незаконного ув’язнення неможливо лікувати окремо – лише комплексно»
Тетяна Малецька, клінічна психологиня Центру психічного здоров’я та реабілітації «Лісова Поляна», зосередилася на практичній моделі допомоги звільненим цивільним, яку вони вже успішно застосовують в своїму центрі.
Вона пояснила, що досвід полону поєднує одночасно фізичні, психологічні та соціальні наслідки. Саме тому в «Лісовій Поляні» застосовується біопсихосоціальний підхід – модель, яка визнає, що наслідки незаконного ув’язнення мають одночасно фізичний, психологічний і соціальний вимір, а отже не можуть долатися ізольовано. Лікування тілесних ушкоджень і хронічних захворювань, робота з травматичним досвідом, ПТСР і тривожними розладами, а також вирішення питань документів, житла, соціальної адаптації та відновлення ролі в суспільстві відбуваються паралельно й узгоджено в межах мультидисциплінарної команди фахівців.
«Людина не може відновитися психологічно, якщо в неї не вирішені базові соціальні питання. І навпаки – лише комплексна підтримка дає результат».
Тетяна також зазначила засадничу роль кейс-менеджера, який супроводжує людину та допомагає їй не губитися в системі послуг.
«Якщо родина не проходить цей шлях разом – людина знову залишається сам на сам»
Азат Азатян, засновник реабілітаційного центру «Шлях вільних» у Запоріжжі та звільнений з незаконного увʼязнення, у своєму виступі зосередився на тому, на що часто не звертають увагу – емоційний стан родин звільнених.
Він наголосив, що після повернення людина приносить додому не лише радість визволення, а й травматичний досвід: досвід ізоляції, катування, постійний страх. Родина, яка чекала і жила у невизначеності, також має власні “рани”. Проте держава майже не враховує цей вимір у системі реабілітації.
«Людина повертається додому, але ні вона, ні її родина не розуміють, як жити далі. Якщо сім’я не отримує підтримки, починаються конфлікти, непорозуміння. Є випадки, коли це закінчується розлученням», – зазначив Азат.
За його словами, реабілітація має бути комплексною й включати роботу з близькими — психологічну підтримку, пояснення наслідків ПТСР, допомогу у відновленні довіри та комунікації. Інакше людина ризикує знову опинитися в ізоляції — вже не в камері, а у власному житті.
«Після полону ти повертаєшся у свою, але вже іншу країну, і мусиш по-новому вчитись жити»
Юрій Шаповалов, звільнений із незаконного ув’язнення та лікар, у своєму виступі говорив не лише про бюрократію, а й про стан глибокої дезорієнтації після повернення. Він провів роки в окупації та понад сім років у полоні.
«Ти повертаєшся додому, але це вже інша реальність. Ти ніби знову вчишся жити», – описав він свій перший період після звільнення.
Його перші тижні після звільнення були насичені обстеженнями, зустрічами з різними службами та посадовцями. Проте Юрій зазначає, що по завершенню цього етапу люди, фактично, залишаються самі. Особливо для нього болючою стала боротьба за відновлення професійного статусу: диплома лікаря, підтвердження інтернатури, та трудового стажу – без цих документів повернутися до роботи неможливо.
«Після полону ти знову борешся – тепер із бюрократією. І без людини, яка могла б провести тебе цим шляхом, ти просто губишся», – наголосив він.
За словами Шаповалова, звільнені потребують не лише формальних гарантій, а чіткого маршруту підтримки та персонального супроводу, щоб повернення додому не ставало новим етапом випробувань.
Свідчення експертів, пітверджують той стан справ, який наша організація описала у звіті. Його презентація – це запрошення до відкритого діалогу державу, громадський сектор та постраждалих заради створення реальною, а не формальна система реабілітації.
.png)
