‍Олександр Чуприна — підприємець із Запорізької області, цивільний мешканець, який не мав жодного стосунку до військових чи силових структур. До початку повномасштабного вторгнення жив із родиною у Василівці, займався бізнесом. Усе змінилося в лютому 2022 року, коли місто опинилося під російською окупацією.

Вранці 22 або 23 травня 2022 року в дім Олександра увірвалися близько десяти озброєних чоловіків у військовій формі з георгіївськими стрічками. Його наказали лягти на підлогу, приставили автомат до обличчя, одягли наручники. Не дозволили навіть перевдягнутися — забрали з дому в домашньому одязі, не пояснивши причини затримання. Пограбували підвал і гараж, винесли інструменти. Його закинули в багажник автівки без розпізнавальних знаків і повезли до відділку поліції, який окупанти використовували як пункт тримання. Там почались допити. Питали, хто з сусідів підтримує Україну, хто міг бути учасником АТО, чи має він доступ до зброї. Вимагали імена. Коли відповідей не отримали, почали бити — кулаками, ногами, прикладом автомата. Далі — підвісили в наручниках до стелі. Руки почорніли. Погрожували вивести в посадку і розстріляти.

Допитували його двоє: один — російський військовий, другий — колаборант, якого Олександр упізнав. Той жив у сусідньому селі, працював у поліції до вторгнення. Після кількох днів катувань, коли тіло Олександра було вже повністю в синцях, його кинули до камери з двома іншими затриманими. Медичну допомогу запропонували самі — лише тому, що травми були надто серйозні. Лікар з місцевої лікарні оглянув його й сказав, що потрібне повноцінне обстеження, але далі його ніхто не вів.

Дружина Олександра, яка на той момент була вагітна, кілька днів ходила під стіни відділку в пошуках чоловіка. Лише на третю добу їй зізналися: він усередині. Заяви їй написати не дозволили. На п’ятий день після викрадення Олександра випустили. Прийшов начальник поліції з окупаційної адміністрації: «Коли він побачив мій стан, то в нього пропав дар мови, бо я був сильно побитий. Коли я запитував в нього за що мене забрали, то він сказав, що нібито одна людина щось сказала про мене, але хто це і що сказав він не пояснив. Взяв у мене розписку, що претензій не маю», — розповідає Олександр. 

Після звільнення Олександр потрапив до лікарні. Зламані щелепа і ніс, вибиті зуби, сильне схуднення, нові діагнози, постійний біль. До лікарні приїхала сестра й повідомила: хтось чув, як окупанти говорили про його родину — мовляв, її треба «прибрати». За кілька днів родина покинула окуповану територію. Вдалося виїхати без обстрілів, але з приниженням і страхом на кожному блокпості.

Після їхнього виїзду квартиру Олександра зайняли окупанти. Сусіди повідомили, що там мешкали понад вісім місяців — поки не затопило помешкання. Побутова техніка, меблі, особисті речі — все зникло.

Олександр не єдиний. Відомо про ще одну людину, яку так само викрали з дому, утримували в тому ж відділку. Катували, випитували про родичів, дітей. Зрештою відпустили. Ця людина, як і Олександр, залишила місто.

Сьогодні Олександр досі проходить лікування, звертається до психолога. Травми, завдані окупантами, залишилися не лише на тілі, а й у пам’яті. Він вірить, що зможе повернутися додому. Але поки що його дім окупований. А його історія — ще одне свідчення про насильство проти цивільних, що чиниться під прапором РФ.

Публікація підготовлена за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine.Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.