12 січня в Україні відзначають День українського політв’язня – дату, пов’язану з масовими політичними репресіями радянського періоду. Саме цього дня у 1972 році розпочалася так звана «друга хвиля погрому української інтелігенції», коли радянська влада намагалася зламати рух шістдесятників через арешти й ув’язнення. Через пів століття російська влада відтворює цю саму практику на окупованих територіях: і тоді, і тепер, щоб потрапити під репресії, достатньо просто бути українцем.
З огляду на цю тяглість 12 січня 2026 року ГО «Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля» провела публічну подію «День українського політв’язня: пам’ять і дія», аби осмислити цю дату не лише як сторінку минулого, а як частину сьогодення. Символічною фігурою заходу став Василь Стус – не лише приклад опору, а й нагадування, що жертвою репресій може стати будь-яка людина, яка живе відповідно до власних переконань. Сьогодні на окупованих територіях людей ув’язнюють за відмову отримати російський паспорт, проукраїнську позицію в мережі, використання української мови або виконання професійних обов’язків.
Зважаючи на історичні паралелі, організатори прагнули поєднати меморіальний вимір із практичною дією – через публічний діалог про долю цивільних полонених та усвідомлення злочинів радянської й російської влади проти цивільного населення як умову недопущення їх повторення в майбутньому.
Подія розпочалась з авторської екскурсії Юлії Найдух по виставці «Василь Стус. Поки ми тут все буде гараз» у просторі Мистецького арсеналу, які виступили партнерами цієї події.
Офіційну частину заходу відкрила поезія Василя Стуса «Як добре те, що смерті не боюсь я» у виконанні колишнього політв’язня Геннадія Афанасьєва. На жаль, це був архівний запис 2016 року, створений під час його лікування після звільнення з ув’язнення. Після повернення Геннадій активно долучився до правозахисних і громадських ініціатив, підтримував інших звільнених, а з початком повномасштабної війни добровільно став на захист України. Він загинув у грудні 2022 року та був посмертно удостоєний звання Героя України. Пам’ять про нього й тисячі інших військових, які загинули, захищаючи країну, вшанували хвилиною мовчання та виконанням Державного гімну.
Головним лейтмотивом події стала пам’ять про українських політв’язнів усіх поколінь, яка має втілюватися в конкретних діях – заради їхнього звільнення, гідних умов життя та реабілітації. Цей меседж було візуально й емоційно підсилено перформансом солідарності з жінками, які нині перебувають у російських катівнях. За різними оцінками, майже дві тисячі українських жінок утримуються в місцях несвободи, де зазнають катувань, психологічного тиску та тривалої ізоляції від родин.
У знак солідарності учасники заходу підняли портрети жінок, які перебувають у полоні. Ініціаторкою перформансу виступила ГО «Нумо, сестри». Голова організації Людмила Гусейнова наголосила, що кожна публічна згадка про незаконно ув’язнених українок і українців дає їм відчуття, що про них пам’ятають, і сили витримати та повернутися.
Ключовим елементом події стала діалогова панель «Звільнені з російських катівень: покоління переслідуваних та виклики суспільної підтримки», яку модеруватиме український журналіст та медіаексперт Андрій Куликов. Цей формат обʼєднав людей з різним досвідом – колишніх політв’язнів, правозахисників, представників держави й міжнародних організацій. Його метою було показати, що політичні переслідування українців мають тяглість – від радянських часів до сучасної російської окупації, а також поговорити про потреби цивільних, які повертаються з незаконного утримання, і їхніх родин. Окремо учасники обговорили міжнародний вимір цієї проблеми та наголосили на відповідальності держави й суспільства за підтримку, повернення та реінтеграцію людей, які пережили полон.
«Я був наївно переконаний, що наше покоління буде останнім, якому доведеться страждати за Україну»
Мирослав Маринович – експолітвʼязень радянського періоду, дисидент, правозахисник, співзасновник Української Гельсінської групи та інтелектуальний авторитет у темі прав людини. Він розпочав діалогову панель, окресливши історичну рамку дискусії й наголосив на тяглості політичних репресій проти українців. Він нагадав про масові арешти 12 січня 1972 року – так званий «великий покос» шістдесятників, коли радянська влада намагалася зламати український дисидентський рух через системний терор і ув’язнення.
За словами Мирослава Мариновича, логіка репресивної системи не змінилася: і тоді, і зараз жорстокість використовується як свідомий інструмент упокорення. Він підкреслив, що нинішні російські катівні, масові викрадення та тортури цивільних є прямим продовженням радянської практики, а не її викривленням.
Окрему увагу пан Мирослав приділив темі естафети поколінь – від вояків УПА та радянських політв’язнів до сучасних українських військових і цивільних бранців Кремля. За його словами, у таборах дисиденти вірили, що після розпаду Радянського Союзу між Україною та Росією можливі інші, ненасильницькі стосунки, однак старше покоління попереджало: незалежність України Росія не пробачить.
Мирослав Маринович наголосив, що нинішня війна і масштабні репресії на окупованих територіях підтвердили ці застереження. Він переконаний, що системи, побудовані на насильстві, брехні та ненависті, не є життєздатними в довгостроковій перспективі, а завдання України – витримати цей марафон і зламати імперську логіку страху.
«Повернутися [з полону] повністю неможливо. Можна лише адаптуватися до нового життя»
Максим Буткевич – правозахисник, експолітв’язень, експерт Центру громадянських свобод. Його позиція полягала в тому, що звільнення з незаконного ув’язнення не означає автоматичного завершення його наслідків.
На думку Буткевича, майже всі звільнені з російської неволі стикаються з відчуттям самотності, адже їхній досвід не є співмірним із середовищем, у яке вони повертаються, навіть якщо йдеться про найближчих людей. Повернення з полону – це не повернення до попереднього життя, а початок нового етапу, який потребує адаптації, підтримки й часу.
Окрему увагу він приділив проблемам цивільних осіб, які змушені доводити зв’язок свого ув’язнення з проукраїнською позицією, проходити складні та затягнуті бюрократичні процедури і часто залишаються без належної медичної, психологічної та соціальної допомоги. За словами Буткевича, відсутність системної реінтеграції створює серйозний ризик повторної травматизації.
У цьому контексті, наголосив він, необхідно розробляти програми реабілітації, які не зводитимуться лише до короткострокової медичної чи психологічної допомоги. Натомість ідеться про довготривалий і комплексний процес, що має включати фізичне відновлення, психологічну підтримку, соціальну адаптацію, допомогу з житлом, документами, працевлаштуванням та відновленням зв’язків із родиною і спільнотою. Без такої системи звільнення з полону ризикує залишитися лише формальним моментом, після якого людина знову опиняється наодинці з наслідками пережитого.
Завдання держави й суспільства – зробити так, щоб звільнення ставало не кінцем боротьби за виживання, а повернення до гідного життя.
«Найстрашніше – це час, коли ти не маєш жодного статусу і не знаєш, що з тобою буде завтра»
Леніє Умерова – громадська діячка, кримська татарка, яка у 2022-2024 роках перебувала в незаконному ув’язненні в росії за сфабрикованими звинуваченнями у шпигунстві. У своєму виступі, вона зосередилась на висвітленні досвіду цивільних бранців та механізмах психологічного тиску, які застосовує російська репресивна система.
Найболючішим періодом свого ув’язнення Леніє Умерова назвала стан incommunicado – повну ізоляцію без інформації для родини, без розуміння свого статусу і майбутнього. Така невизначеність є одним із найжорстокіших інструментів тиску, спрямованих на злам людини.
Вона наголосила, що переслідування з боку російської влади відбувається за сам факт ідентичності – української, кримськотатарської, за відмову приймати російський паспорт або жити за правилами окупації. Умерова вписала цей досвід у ширший історичний контекст системного переслідування кримськотатарського народу.
Леніє Умерова закликала суспільство не мовчати про цивільних в неводі, адже розголос, публічні згадки про полонених є способом захисту та джерелом сили для тих, хто досі перебуває за ґратами.
«Катування не можна виправдати війною»
Ноель Калхун – заступниця голови Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні. У своєму виступі вона пояснила, як питання незаконного утримання цивільних українців сприймається на міжнародному рівні та з якими викликами стикаються правозахисні інституції.
У міжнародних партнерів України виникають труднощі із розумінням питання цивільних полонених. Часто лунає аргумент, що нібито окупаційна влада має право затримувати цивільних з міркувань безпеки. Проте, подібних питань не виникає, коли йдеться про військовополонених або депортованих дітей. Водночас Калхун підкреслює, що міжнародне право чітко визначає межі таких дій, які росія системно їх порушує. Моніторингова місія ООН зафіксувала масові випадки катувань, жорстокого поводження, утримання в неофіційних місцях несвободи, відсутність доступу до правової допомоги та депортацію цивільних осіб за тисячі кілометрів від дому.
Ноель Калхун стверджує, що системний збір фактів, цифр і свідчень є ключовим інструментом міжнародного тиску на РФ і підставою для вимоги відповідальності за злочини проти цивільного населення.
«Ми маємо справу з найбільшим гуманітарним викликом у Європі з часів Другої світової війни»
Андрій Юсов, заступник голови Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, розповів про те, як держава працює над поверненням незаконно утримуваних українців і з якими труднощами стикається у цій роботі. За його словами, Україна має справу з безпрецедентною ситуацією – масовим викраденням і незаконним ув’язненням цивільних людей під час повномасштабної війни.
Він навів конкретні цифри щодо кількості цивільних, яких уже вдалося повернути, а також підтверджених випадків незаконного утримання і зниклих безвісти. Проте, ці дані не відображають повної картини, адже реальна кількість людей у російській неволі значно більша. Документування цих даних потрібно для того, щоб світ бачив реальні масштаби злочинів росії проти цивільних людей.
Юсов також пояснив, чому Координаційний штаб, який спочатку створювався для роботи з військовополоненими, займається і цивільними. Причина проста: російська сторона не розрізняє військових і цивільних та масово викрадає людей на окупованих територіях. Через це держава змушена була швидко змінювати підходи й ухвалювати рішення в умовах постійної кризи. За словами Юсова, важливу роль у цій роботі відіграє співпраця з громадськими організаціями та родинами полонених — без цього повернення людей було б значно складнішим.
Окремим блоком заходу стала презентація законодавчих ініціатив, підготовлених громадськими організаціями, що взяли участь у круглому столі «Три роки дії Закону про захист цивільних у російській неволі: як зробити підтримку дієвою» у жовтні 2025 року, а також представниками Комітету цивільних бранців Кремля. До комітету увійшли профільні організації, що напряму працюють з постраждалими внаслідок незаконного увʼязненя. Серед них – «Цивільні вільні», «Шлях Вільних», «Нумо, сестри!», «Цивільні в полоні», «Цивільні полонені», «Вільно жити», «11 листопада» та «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля».
Запропоновані законодавчі ініціативи пропонують комплексні зміни, спрямовані на захист прав цивільних осіб, незаконно позбавлених волі, зокрема запровадження гарантованої базової допомоги після звільнення, реформування механізму визнання факту незаконного утримання та створення дієвої системи реабілітації та реінтеграції. Запропоновані зміни мають усунути прогалини чинного законодавства, через які звільнені після незаконного увʼязення часто залишаються без підтримки. Напрацювання презентували представники профільних організацій – ГО «Обʼєдння родичів політв’язнів Кремля», БФ «Цивільні в полоні», ГО «Цивільні люди» та ГО «Нумо, сестри».
«Людина має отримувати допомогу не тому, що довела свій героїзм, а тому, що вона – громадянин України, незаконно позбавлений волі»
Ігор Котелянець, голова ГО «Обʼєдння родичів політв’язнів Кремля», наголосив, що чинна система підтримки цивільних полонених побудована на хибній логіці доказування. За його словами, люди змушені доводити не лише факт незаконного утримання, а й свою проукраїнську позицію чи активізм, щоб отримати допомогу.
Він наполягає на законодавчому закріпленні базового пакета підтримки, який має надаватися автоматично після звільнення – без додаткових умов і принижуючих процедур. Така допомога має включати медичний і психологічний супровід, фінансову підтримку та соціальну адаптацію.
«Найкритичніший момент – це перші дні після звільнення, і саме тоді допомога має бути гарантованою»
Костянтин Давиденко, директор благодійного фонду «Цивільні в полоні» та колишній цивільний полонений, зосередився на необхідності невідкладної реабілітації. Він підкреслив, що звільнені часто повертаються з тяжкими фізичними і психологічними травмами, без документів, житла та доступу до базових послуг.
Він вважає, що допомога не може залежати від рішень Комісій або тривалих процедур. Законодавство має гарантувати комплексну підтримку з моменту звільнення – лікування, психологічну допомогу, відновлення документів і базові умови для життя.
«Сьогодні система часто не бачить людину за документами»
Олена Ягупова, заступниця голови ГО «Цивільні люди», звернула увагу на проблеми в роботі міжвідомчої комісії з визнання факту незаконного позбавлення волі. Вона наголосила, що відсутність прозорих критеріїв і застарілі підходи призводять до безпідставних відмов і затягування процесів.
Ягупова виступає за реформу комісії, зокрема за залучення представників громадських організацій на конкурсній основі та посилення ролі територіальних громад, які першими стикаються з потребами звільнених і мають бути підготовленими до їх підтримки.
«Коли людині в полоні кажуть, що про неї забули, – це теж форма катування»
Людмила Гусейнова, голова ГО «Нумо, сестри» та колишня цивільна полонена, наголосила, що законодавчі ініціативи мають враховувати не лише матеріальні аспекти допомоги, а й потребу у визнанні. За її словами, публічність і увага до долі цивільних полонених є критично важливими для тих, хто досі перебуває в неволі.
Вона також підкреслила необхідність включення до програм реабілітації родинного виміру – підтримки дітей і близьких, які роками жили в умовах невизначеності та психологічного тиску.
Важливою практичною частиною заходу стала презентація перших результатів опитування «Забезпечення права на реабілітацію звільнених з незаконного увʼязнення: діалог про потреби та шляхи впровадження ефективних програм». Протягом події учасники й учасниці могли пройти коротке анонімне опитування щодо потреб людей, які пережили незаконне увʼязнення.
Метою опитування було зібрати реальний досвід і очікування постраждалих, їхніх родин, правозахисників і фахівців, щоб майбутні програми реабілітації на 2026 рік формувалися з урахуванням реальних запитів, а не формально.
Опитування охопило ключові напрями реабілітації: основні труднощі після повернення з незаконного увʼязнення, пріоритетні медичні спеціальності, психологічну допомогу та соціальну реінтеграцію. Відповіді респондентів засвідчили запит на комплексну, довготривалу та людиноцентричну підтримку, що поєднує медичну, психологічну й соціальну допомогу з моменту звільнення.
Окрім практичної мети, опитування мало й символічний вимір. Усі учасники й учасниці, які долучилися до нього, взяли участь у розіграші збірки поезій Василя Стуса «Палімпсести» – як жест вдячності за участь і небайдужість.
Кульмінаційним моментом події став Вечір вдячності імені Едема Бекірова – простір публічного визнання, подяки та солідарності з тими, хто щоденно працює над поверненням і підтримкою українських цивільних, незаконно позбавлених волі. Вечір був присвячений пам’яті Едема Бекірова – колишнього політв’язня Кремля, звільненого у 2019 році в межах обміну, який пішов із життя у 2025 році через серйозні проблеми зі здоров’ям, спричинені перебуванням у російських катівнях. Для нього вдячність була способом існування і в неволі, і після звільнення, тож його ім’я стало символом щорічної меморіальної подяки, що нагадує про вирішальну роль людяності й взаємної підтримки у правозахисній роботі.
Меморіальну відзнаку ініціював Комітет цивільних бранців Кремля. Важливим символічним елементом стало те, що подяки вручали колишні політв’язні та члени їхніх родин – люди, які особисто пережили незаконне ув’язнення або роками боролися за звільнення своїх близьких.
Право першого вручення подяки у номінації «Сила громадянського суспільства» отримала Наджіє Бекірова, донька Едема Бекірова. Відзнаку було вручено ГО «СІЧ» та її очільниці Юлії Полехіній – за лідерство у сфері документування воєнних злочинів і захисту прав постраждалих. У номінації «Партнерство без кордонів» подяку отримала Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти – за підтримку родин у пошуку зниклих і визволенні незаконно утримуваних; нагороду вручив Юрій Шаповалов, лікар-нейрофізіолог, звільнений із незаконного ув’язнення у 2025 році.
У номінації «Той, хто робить можливим» було відзначено Фонд сім’ї Андреєвих – за ресурсну та програмну підтримку, зокрема проєкт ASSISTO для постраждалих від катувань і сексуального насильства; подяку вручила Людмила Шумкова, колишня незаконно ув’язнена та тітка політв’язня Кремля й громадського активіста Олександра Шумкова. Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими відзначили в номінації «Партнерство заради справедливості» – за повернення у 2025 році рекордної кількості цивільних з незаконного ув’язнення; подяку вручив Петро Вигівський, батько незаконно ув’язненого політв’язня Валентина Вигівського. Завершальною стала номінація «Голос змін», у якій відзначили Азата Азатяна – колишнього політв’язня та засновника реабілітаційного центру для звільнених цивільних у Запоріжжі; подяку вручив Іван Самойдюк, колишній незаконно ув’язнений, перший заступник міського голови Енергодара.
Вечір вдячності став публічним жестом взаємного визнання – коли слова подяки звучать від тих, хто сам пройшов через неволю або боротьбу за свободу близьких, і тому мають особливу вагу.
Подію завершила своїм виступом Вікторія Лелека (LELÉKA) – українська співачка, кінокомпозиторка, аранжувальниця, фіналістка Національного відбору на Євробачення 2026. Її музика стала важливою частиною вечора, підтримала присутніх у залі та допомогла створити відчуття єдності й тепла для родин політв’язнів, звільнених, правозахисників і громадських діячів – навіть в умовах холоду й темряви, які того дня знову принесла до Києва росія. Організатори подякували Вікторії Лелеці за солідарність і побажали успіхів на Національному відборі на Євробачення–2026.
Ведучою заходу стала телеведуча Марічка Падалко, її професійна залученість суттєво посилила зміст і значущість події, за що команда організаторів особливо вдячна.
Для команди «Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля» подія «День українського політвʼязня: памʼять і дія» стала новим викликом, який змогли реалізувати завдяки злагодженій роботі команди Обʼєднання та підтримці наших друзів та партнерів.
Захід проводиться ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» у межах конкурсу малих грантів «Спроможні впливати», що реалізує Київський хаб прав людини у співпраці з Центром громадянських свобод, Норвезьким Гельсінським комітетом за підтримки уряду Норвегії.
Цей захід проводиться ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України - рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції.
.png)
