Валентин Вигівський народився 3 серпня 1983 року в Прип’яті Київської області. Після катастрофи на Чорнобильській АЕС у 1986 році переїхав з родиною до Києва. Закінчив факультет електроніки Київського політехнічного інституту, мав власний невеликий бізнес, пов’язаний з ремонтом автомобілів. Захоплювався авіацією.
‍

17 вересня 2014 року Валентин на один день поїхав до Криму, сказавши рідним, що вирушає на виставку авіації. Він мав зворотний квиток і ночувати на півострові не планував. Насправді Валентин мав зустрітися там зі знайомою, яка тоді працювала в авіаційному конструкторському бюро та належала до кола любителів авіації. Вона потребувала фінансової допомоги на лікування дідуся, тому він віз їй зібрані кошти.
‍

Вигівський був затриманий співробітниками Федеральної служби безпеки Росії. Йому були пред’явлені звинувачення в зборі й передачі представникові Китаю секретної інформації про двигун літака бойової авіації Росії. Під час слідства Вигівський дав свідчення з визнанням провини, але на суді заявив, що обмовив себе під тортурами.

15 грудня 2015 року Валентина засудили на закритому судовому засіданні Московського обласного суду у місті Красногорську до 11 років колонії суворого режиму за ст. 276 КК РФ (шпигунство). З адвоката бранця Іллі Новикова взяли підписку про нерозголошення. Згідно з несекретною частиною вироку Валентина звинуватили у «збиранні та зберіганні з метою передачі представникові військового аташату КНР в Бельгії за грошову винагороду відомостей, що становлять державну таємницю, ‒ конструкторську та іншу технічну документацію авіадвигуна бойової авіації (117 с)».

Відтоді українець перебуває в російських в’язницях і колоніях, останні п’ять років – у виправній колонії № 11 у Кірово-Чепецькому районі Кіровської області. Майже весь цей час Вигівського утримують в умовах одиночного ув’язнення в приміщенні камерного типу (ПКТ). Як «злісний порушник» в’язень позбавлений не тільки побачень, але навіть телефонних переговорів із рідними.

Валентин так описує своє перебування у ПКТ колонії: «Встаєш, виносиш свій матрац, потім сидиш цілий день на лавці. У камері зазвичай холодно, взимку пальці замерзають, коли пишеш лист. Я в основному читаю. Книжки, журнали, газети, листи рідних. Нещодавно ось у журналі «Дилетант» прочитав статтю про академіка Сахарова. Я раніше не знав, яка чудова це була людина, просто справжній герой! Мені він видався дуже близьким, адже я теж «технар», і теж боровся за свободу, а тепер опинився у в’язниці. Ну, що далі? Прогулянка, гуляю разом з іншими ув’язненими, але говорити мені з ними заборонено, тільки якщо таємно, щоб тюремники не помітили. Весь інший час я можу спілкуватися тільки з бетонною стінкою. Навіть радіо у мене в камері не працює, точніше, його ледве чутно».
‍

‍