Перевірених даних про загальну кількість жінок військовополонених у публічному доступі немає. Правозахисні організації говорять, що може йтися про кілька сотень жінок. З 24 лютого Україна проводила кілька обмінів, де були жінки. Йдеться як про суто жіночі обміни, так і про змішані. Один з найбільших жіночих обмінів відбувся 17 жовтня минулого року. Тоді вдалося звільнити 108 жінок, як військовополонених, так і цивільних.
Оксана Григор’єва: Тема військовополонених жінок — дуже чутлива. Не всі жінки (як цивільні, так і військовослужбовиці) хочуть про це говорити. По-перше, ще небагато часу пройшло від звільнення, вони ще до цього не готові. Досить часто, навіть якщо жінка звільнена з полону заявляє про це, то зразу це набирає медійних обертів, всі хочуть з нею поспілкуватись, і це відштовхує.
Наша ціль — допомогти жінкам якомога більш безболісно пройти шлях реабілітації. Ми спілкуємося з тими військовослужбовицями, які були звільнені. Дехто з них перебуває далі на службі, дехто звільнився, дехто перебуває в реабілітаційному центрі. Кожна історія — індивідуальна.
Оксана Григор’єва: Кожну треба почути. Їм ставилося багато питань різними органами. Тут теж стоїть таке питання — щоб був один кабінет, щоб їх опитували лише один раз, а не багато разів вони переживали свої тортури, знущання, інколи СНПК (сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом — не йдеться про зґвалтування, а сюди відноситься оголення, примусове перебування чоловіків і жінок в одній камері, якісь тілесні знущання). Жінки не охоче діляться цим.
Досить часто потрапляли в полон якимись цілими групами. Якщо це з одного структурного підрозділу, чоловіки, які ще перебувають в полоні (а ми знаємо, що за правилами Женевської конвенції спочатку звільняють важкопоранених, жінок, а потім вже чоловіків).
Тому ми також опікуємось цими родинами, надаємо їм реабілітаційну допомогу, психологічну. Тому що це надзвичайно важливо.
Оксана Григор’єва: Ми опікуємося родинами в тому числі вдовами наших загиблих воїні, дітьми їхніми. Ми в боргу перед ними, дякуючи їм, маємо змогу вести бесіду у достатньо безпечному місці. Тому ми повинні це робити.
У Збройних силах є ще таких, як я, 7 радниць при кожному командуванні, так що робота йде. У моєму відомстві в Сухопутних військах разом зі мною 142 радники є на цей час, багато людей є нових. Фактично ці радники були призначені у 2021 році, з того часу дуже посилено пішла ця робота, але ми знаємо, що не встигли ми добитися усіх цілей, які запланували. Бо є в нас національний план дій — 1335, є Стратегія розвитку до 2030 року, всі відомства звітують по цьому плану і в законодавстві є багато законів, які дуже хороші в плані гендерної рівності, тут дуже величезний зсув є.
З початку повномасштабного вторгнення, ми як гендерні радники опікуємося достатньо ширшими питаннями, ніж ті, які у нас прописані в положеннях.
Оксана Григор’єва: Є спільне бачення, спільні міжвідомчі групи, ця робота йде. Звісно, це поки що на рівні обговорень, тестування. Немає чітко затвердженого єдиного протоколу щодо поводження з військовополоненими. Тут все одно треба підходити індивідуально — люди різні, не можна все однаково застосувати.
Зараз іде підготовка в тому числі військових психологів. Тому що в нас як таких психологів дуже мало. Це має бути лікар, це має бути професіонал.
Ми ще будемо і після перемоги цим дуже довго займатися, тому що питання ПТСР там теж є.
Оксана Григор’єва: Не може бути винна жінка, яку зґвалтували, яку захопили в полон. Але суспільство таке, воно зле. Ми з тим зіштовхуємося. З практики, коли я спілкуюся з людьми, вони такі речі теж говорять. Серед військовослужбовиць та військовослужбовців я такого не помічала — щоб вони булили свою побратимку. Але їх булять в цивільному житті.
Вони звертаються до цивільних лікарів, зараз такий час переживають всі, що у кожного своя травма.
Зараз все українське суспільство щось пережило (бо в когось хтось загинув, хтось постраждав, я не знаю таких людей, які б це прожили якось безболісно). Ці речі відбиваються в суспільстві. Тому ми повинні бережніше ставитись до постраждалих жінок, до їхніх травм…
Тому насамперед звільненим треба медична допомога, потім психологічна реабілітація. Третя — це ті самі виплати. Тому що коли людина повертається з полону, досить часто є проблема, що десь не доплатили, якось неправильно порахували. Звісно, всі хочуть пережити якісь позитивні емоції, таке оздоровлення (часто разом з родинами) — дуже важливо. Щоб і родини підготувати, щоб вони не травмували, не розпитували пор те, чого жінка не хоче розказувати. Тут треба з цілими родинами працювати.
Досить часто жінки не говорять близьким (про полон), бо їх не хочуть травмувати. Близьким має пояснити психолог, як знайти підхід, щоб жінка поділилася. Можливо і не всім треба ділитись з близькими, але всім жінка має поділитися з лікарем, з тими відповідними органами, які документують злочини.
Оксана Григор’єва: Я знаю, що наші дівчата є в реабілітаційних центрах і тих санаторіях, де їм надають допомогу. Дехто вже пройшов цю реабілітацію і відчуває, що він готовий повернутися до служби, вони повертаються до служби. Тут на них ніхто не тисне, навпаки сприяють, щоб вони відпочили, відновилися. І далі вже за бажанням вони повертаються на службу.
Часто чоловіків і жінок вони тримають в одній камері. Наш ворог — збочений.
Вони різні речі роблять, і знущаються, і ґвалтують, і чоловіків гвалтують. Чоловіки про це не говорять, це дуже болісна тема. Але їм теж треба надавати допомогу.
Ця програма виходить за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля та Громадського радіо і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
