Ми запитали у координаторки Медійної ініціативи за права людини Тетяни Катриченко у черговому випуску програми «Звільніть наших рідних». МІПЛ почали детальне розслідування цього епізоду війни.
501 батальйон морської піхоти входить до складу 36 бригади морської піхоти імені Білінського ВМС ЗСУ. Військові цього підрозділу брали участь в обороні Маріуполя і врешті опинилися на заводі імені Ілліча. З 12 по 14 квітня під час спроби виходу з оточення частина морпіхів потрапила у полон.
Тетяна Катриченко: Ця історія доволі заплутана і до кінця не вивчена. Ми почали з одного епізоду потрапляння у полон 501-го батальйону.
Усі ми пам’ятаємо, що Маріуполь дуже швидко опинився в оточенні. Перші дні місцеві ще могли виїжджати, але вікно можливостей швидко закривалося і ставало все складніше вийти з майже оточеного Маріуполя. Через декілька тижнів Маріуполь залишити було майже неможливо — ми пам’ятаємо, як формувалися колони автівок, які їхали на Бердянськ, а вже звідти — на Запоріжжя. Тобто це була складна ситуація, коли ні цивільні, ні тим паче військові не могли діяти вільно.
Різні підрозділи ЗСУ, Нацгвардії, прикордонники, ТРО зайняли позиції навколо Маріуполя. Але кільце оточення звужувалися, позиції переміщувалися, і десь на початку березня 501-ий батальйон, який діяв у складі 36-ї бригади Морської піхоти, опинився на двох найбільших локаціях — завод Ілліча та завод «Азовмаш». Це — околиці Маріуполя.
Далі ситуація ставала більш критичною — посилювалися авіабомбардування. Але у той час, коли частина сил оборони перебувала на території «Азовсталі», конструкція якого була суттєво укріплена, то 501-ий батальйон був на заводі Ілліча, де немає таких бункерів у укриттів, і його було складніше тримати. Українські військовослужбовці зазнавали втрат, зокрема втрати були й у 501-го батальйону.
Тетяна Катриченко: Наприкінці березня ситуація вкрай погіршилася. Багато військовослужбовців, яких ми опитували, говорили, що у них не було вже сил і засобів, не було харчування і боєприпасів, щоб тримати оборону. Вони чекали на підкріплення, якого, за їхніми словами, вони так і не дочекалися. Обговорювалося питання того, щоб виходити на прорив. І 4 квітня 2022 року частина 501-ого батальйону — 267 осіб — зникли з території заводу Ілліча, тобто зі своїх позицій. Військовослужбовці, які залишалися на заводі, намагалися встановити з ними зв’язок, і є свідки, які говорять, що зв’язок було встановлено. Повідомлялося, що все нормально, проте на той час бійці 501-го батальйону вже потрапили у полон.
Тетяна Катриченко: Ми опитали звільнених з полону військовослужбовців, які були на заводі Ілліча і які потім потрапили у полон, і вдалося з’ясувати, що більшість людей з 501-го батальйону говорять, що не знали, куди вони йдуть, покидаючи свої позиції. Хтось їм говорив, що вони йдуть на підкріплення і будуть користуватися якоюсь колективною зброєю, адже свою зброю вони залишали на заводі, а хтось говорив, що їм буде організовано «зелений коридор».
Тетяна Катриченко: Після потрапляння у полон 501-го батальйону було кілька груп, які виходили з заводу Ілліча різними способами. Були малі групи, які намагалися вийти, але вони потрапили у полон. Були групи, яким вдалося вийти і вони йшли понад 100 км пішки. Була група, яка пішла на прорив, а була група, яка прорвалася на «Азовсталь». Це були різні епізоди, але більшість з цих груп потім все одно потрапили у полон, тому що командира 36-ї бригади вже не було, оскільки він пішов на прорив і зник. Зараз він перебуває у полоні.
Але якщо відмотати час до 4 квітня, коли зник 501-ий батальйон, напередодні були розмови про те, що саме робити. Командир 36-ї бригади Баранюк говорив, що треба йти на прорив, комбат 501-їй був проти цього, і, швидше за все, саме він ухвалив рішення про те, що вони будуть здаватися у полон під, можливо, якісь гарантії. І тоді на позиції військовослужбовців 501-го батальйону приходив або він, або його заступник — старший лейтенант Костянтин Безсмертний. Вони повідомляли військовослужбовцям, треба виходити чи то на підкріплення, чи на «зелений коридор». Їм всім казали, щоб вони збиралися в одній точці збору, сідали в автобуси та кудись їхали. Як виявилося, що вони такими невеликими партіями здавалися у полон. Є відео, на якому комбат Бірюков потрапляє в полон у ночі, а вже Безсмертний виводить групу солдат на світанку. При цьому є група людей — і поранених, і непоранених, які відмовилися йти цим маршрутом.
Тетяна Катриченко: У мене немає відповіді на запитання, як так вийшло, що Волинський ухвалює автономно рішення про вихід на «Азовсталь», комбриг ухвалює рішення на прорив, а комбат виводить людей на здачу у полон. Ще доведеться все це вивчати, і наша робота по 501-му батальйону — це тільки початок. Зараз це можна пояснити хаосом і непідготовкою особового складу.
Тетяна Катриченко: Нас зацікавила ця тема тому, що наша організація доволі близько контактує з багатьма родичами військовослужбовців, які потрапили у полон, і родичі бійців 501-го батальйону не отримують матеріального забезпечення, хоча зазвичай родини його отримують. Щоб його не отримувати, має бути якась вагома причина, чому під час війни держава не підтримує своїх солдатів і офіцерів. Особливо варто звернути увагу, що військова частина 501-го батальйону з Бердянська, і родичам довелося виїхати з цього окупованого міста, наразі вони розкидані по всій Україні. Крім того, ми чули, що «про 501-ий батальйон ми взагалі говорити не хочемо, тому що всі вони — дезертири». І ця ситуація підштовхнула нас вивчити, на основі чого вважається, що вони самовільно здалися у полон і чому всі 267 осіб можуть бути підозрюваними, а це не стосується тільки командирів. Адже цілком логічно, що солдат мав виконувати наказ.
Державне бюро розслідування наразі проводить розслідування цього епізоду за статтею 430 — добровільна здача у полон. Ми поки що не отримали прямої відповіді від ДБР, бачили тільки відповіді родичам, що головними підозрюваними є комбат і його заступник, тобто не весь склад, а лише керівництво. Тоді вже стає зовсім незрозуміло, чому родина солдата не отримує грошові виплати.
Тетяна Катриченко: Це основне питання, адже немає вироку, який вступив у законну силу. Навіть підозри ще не оголошено. А держава фактично говорить про те, що не потрібен навіть судовий процес — ви вже винні, тому ми вас отак караємо і не виплачуємо вам заробітну плату. І це офіційне рішення. Я сподіваюся, що найближчим часом ця ситуація буде вирішена, оскільки ми вже знаємо, що нею займається і Уповноважений з прав людини, і військова частина. І деякі родини вже отримали довідки, які підтверджують, що їхній рідний перебуває у полоні.
Тетяна Катриченко: Ми опитували деяких військовослужбовців, звільнених із полону, але повну картину ми отримаємо тільки тоді, коли будуть звільнені командири. Ті, хто були звільнені, якраз і говорять про те, що їм говорили про «зелений коридор». Мені здається, що бійці справді не знали, куди вони йдуть. Вони просто виконували наказ. Хоча були люди, які були звільнені з інших підрозділів, які теж бачили дії напередодні виходу і вони можуть також свідчити, але все одно без командирів навряд чи можна зробити остаточні висновки.
Тетяна Катриченко: З того, що ми бачили і що знаємо з опитувань, комбата, який здавався з першою групою, бачили у місцях утримання. Спочатку в Сартані, куди потрапляли всі, хто здавався з заводу Ілліча, потім його переправили в Оленівку. Також, як нам говорили, його бачили у Таганрозі. Наразі про його місцеперебування нам нічого не відомо.
Що стосується іншого фігуранта нашого розслідування — Костянтина Безсмертного, якого комбат призначив своїм заступником по тилу, то на нього посилаються наші опитуванні, що він давав вказівку — забратися в пункті, з якого потім всі перемістилися у полон. Його місцеперебування невідоме, його ніхто не бачив з тих, з ким ми говорили, і офіційно він вважається зниклим безвісти.
Тетяна Катриченко: Ми чуємо від родин з 36-ї бригади, що їхніх рідних не міняють або міняють дуже мало, натомість «азовців» міняють постійно. Можливо, це можна пояснити тим, що «Азовсталь» — це сакральне місце, на якому була зосереджена велика кількість людей, яких ми називали героями, тому що вони тримали оборону Маріуполя, тримали той завод. І потім вони виходили під певну гарантію ООН та МКЧХ. Тобто фактично наша влада виконує зобов’язання, які вона дала захисникам «Азовсталі».
Натомість військовослужбовці 36-ї бригади, які за місяць до того здалися в полон, були в гірших умовах і теж просили, щоб їм допомогли вийти, були частково забуті. Тобто той момент, що 36-та бригада разом з іншими бригадами була на заводі Ілліча і теж обороняла Маріуполь, був трохи забутий. І я розумію, чому родини так ображаються.
Ця програма виходить за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля та Громадського радіо і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
