У черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» — історії двох полонених військовослужбовців, які до останнього боронили героїчне місто Маріуполь.
Денис Чумак і Родіон Кузнєцов — військовополонені, боронили Маріуполь і комбінат «Азовсталь». Родіон — солдат строкової служби, проходив її в Маріуполі до повномасштабного вторгнення. Денис — кінолог, військовослужбовець 12-ї бригади Національної гвардії. Дружина Дениса і їхній маленький син теж були в Маріуполі у перший місяць вторгнення, їм дивом вдалося врятуватися наприкінці березня. А наречена Родіона родом з Бахмута, там вона чекала на повернення коханого аж до того часу, поки росіяни не почали руйнувати місто постійними обстрілами. Тоді Анастасії довелося виїхати з рідної Донеччини.
З нами поспілкувалися Анастасія Македонська, наречена військовополоненого Родіона Кузнєцова та Аліса Чумак дружина військовополоненого Дениса Чумака.
Анастасія Македонська: Строкова служба від контрактної дуже відрізняються. Строкова служба — це просто призов: якщо є вища освіта, то це рік служби, якщо середня — 1,5 року. Родіон мав демобілізуватися і все. Контракт він підписуватися не збирався.
Але з початком повномасштабного вторгнення говорити про якісь права дуже складно, оскільки всі силовики у нас наразі військовозобов’язані. І строковики автоматично стали військовозобов’язаними. 24 лютого вони перебували у Маріуполі і виконували накази своїх командирів. Що саме вони робили, ми не знаємо, бо зв’язку з Родіоном не було. Він раз на тиждень чи на два писав, що з ним все добре.
Він не казав, що перебуває на «Азовсталі». Але ми дивилися новини, розуміли, що захоплено все місто і їм просто не було куди піти, окрім як на цей комбінат. Він зателефонував 24 квітня і зізнався, що він на заводі.
Аліса Чумак: Ми обидва з Денисом родом із Бахмута, але він з 2016 року мешкав у Маріуполі. У 2020-му році я переїхала до нього у Маріуполь і на той момент він вже був військовослужбовцем — кінологом. У нього був службовий пес, якого він тренував і виконував свої задачі. У 2021-му році ми одружилися, у тому ж році у нас народився син і на початок повномасштабного вторгнення ми у Маріуполі були утрьох. Саме 24 лютого Денис був у відрядженні у передмісті, тому по нас приїхав побратим Дениса і вивіз до знайомих.
Денис вийшов на зв’язок десь після обіду, заспокоював мене, казав, що все буде добре. Після цього у нас ще деякий час був зв’язок, але 2 березня він повністю зник. Після цього ми перемістилися у так зване бомбосховище — підвал магазину.
Дениса я побачила десь після 4 березня. Це була дуже коротка зустріч — 3-4 хвилини й він побіг. Ще ми бачилися 8 і 10 березня. Після цього зв’язок у нас зник аж 22 березня. На той час ми вже виїхали з Маріуполя. Він зателефонував, сказав, що живий-здоровий і що з ним все добре. Декілька разів від нього з’являлися повідомлення у квітні й все. Він ніколи не казав, що у них відбувається щось жахливе, але тоді він вже був на «Азовсталі».
Аліса Чумак: Про полон я навіть не думала. Я дуже вірила, що буде деблокада, потім я сподівалася, що буде ця процедура екстракції. Але…
Мій чоловік був серед останніх, хто покидав завод — це було 20 травня. Про те, що він евакуйований, я дізналася 21 травня, тому що списки тих, хто вийшов, передавали хлопці, які ще лишалися на заводі. А оскільки 20-го вийшли всі, то списки передавати не було кому.
І 25 або 26 травня мені зателефонували представники Червоного Хреста, сказали, що мій чоловік живий, здоровий, що вони його бачили, бо він вийшов з заводу і був евакуйований на непідконтрольну територію. Він заповнював якусь анкету і там вказав мене як його представника.
Їх повезли в Оленівку. Зв’язку з ним не було. До 21 вересня я взагалі не знала ні де він, ні що з ним, ні який у нього стан. 21 вересня відбувся обмін, і через звільнених хлопців я дізналася, що мій чоловік перебуває в Оленівці. А потім його вивезли у РФ.
Анастасія Македонська: 9 травня у нас останній раз був зв’язок. Він сказав, що поранений — якісь уламкові поранені в ногах. Але сказав, що почувається нормально. І 9 травня я у нього спитала, чи є якісь варіанти про вихід, на що він відповів, що вони сподіваються на диво.
16 травня ми отримали інформацію, що хлопці будуть виходити через полон і вже 17 травня батькам Родіона подзвонили з Червоного Хреста та підтвердили його вихід. Ще сказали, що їх всіх відправили в Оленівку.
Аліса Чумак: Влітку я знайшла відео з Денисом. Це був якийсь російський фільм. Там не було видно обличчя, тільки силует, і хлопці кудись бігли. Але я точно його впізнала. Та біля нього стояв хлопець з його частини і його обличчя було видно вже краще.
Коли ми побачили новини про теракт в Оленівці, ми навіть не повірили в це. Як це може бути? Вони не просто вийшли у полон, вони були евакуйовані, а це, у першу чергу, гарантії збереження життя. Всі бійці з «Азовсталі» виходили із заводу за наказом. Я тоді не знала, де перебуває Денис, тому не було впевненості, чи він в Оленівці. У той день ми телефонували у Червоний Хрест, але було дуже важко додзвонитися, тому що, певно, всі рідні туди дзвонили. Ми залишали заявки, а вони казали, що будуть намагатися поїхати в Оленівку і дізнатися, що відбулося. Але вони так і не передзвонили. Доступу до колонії їм так і не надали.
Коли оприлюднили списки загиблих та поранених, мого Дениса серед них не було.
Анастасія Македонська: Нам говорили, що в Оленівці утримуються всі, хто вийшов з «Азовсталі». І це було єдине місце, де вони могли перебувати. Коли 29 липня стався теракт, на російських пабліках почали з’являтися повідомлення, що в Оленівку був приліт і що там загинули полонені. Ми були просто в шоці. На українських сайтах не було інформації декілька годин, у той час, коли в російських пабліках почали з’являтися навіть відео і фото. Ці години, поки ми отримали підтвердження від України, просто неможливо передати словами. Цей день у мене у тумані. Ми теж телефонували у Червоний Хрест, але додзвонитися було нереально. Ми просто чекали списків, і нашою єдиною надією було те, щоб наших хлопців там не було. Родіона в цих списках не було.
Аліса Чумак: Нам дуже довго казали про те, що потрібно мовчати. Але після теракту в Оленівці ми зрозуміли, що полон не дорівнює збереженню життя. Тому що ті хлопці, яких підірвали в ангарі, теж повинні були повернутися за процедурою обміну, проте цього не сталося.
І ми зрозуміли, що мовчати вже досить. Крім того, були такі випадки, коли хлопці помирали й після виходу з полону, і у полоні, тому я вважаю, що потрібно постійно казати про полонених, потрібно постійно про них нагадувати — і суспільству, і державі.
Я розумію, що країна робить багато для повернення полонених, але нам говорили, що обмін військових з «Азовсталі» буде у пріоритеті. Тому що це не просто полон, це була евакуація. Хлопцям казали, що вони будуть повернуті додому максимум через три-чотири місяці, але через тиждень вже буде рік, як вони у полоні, і мовчати — це вже не вихід.
Анастасія Македонська: Те, що ми мовчали, не принесло ніяких позитивних результатів. З «Азовсталі» за рік обміняли дуже мало людей. Полон триває вже рік. Ми не знаємо, що з ними відбувається, у яких умовах вони перебувають, ми не маємо з ними зв’язку. Якщо не дружини, не матері не будуть за них боротися, то хто? Ми дуже довго мовчали. Багато з моїх друзів навіть не знали, що Родіон у полоні.
Аліса Чумак: Я гадаю, що тиснути на Росію повинні інші країни, тому що, як ми бачимо, тільки тиску однієї України недостатньо. У полоні дуже багато людей і їх всіх потрібно повертати, отже, повинен бути тиск міжнародних організацій, аби повпливати на цей процес.
Також я хочу сказати, що саме з нашої 12–ої бригади частини 3057 у крайньому обміні не було жодного представника. У попередніх обмінах звільнених були одиниці.
Ця програма виходить за фінансової підтримки European Union in Ukraine. Її вміст є виключною відповідальністю Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля та Громадського радіо і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
