Південь Запорізької області був окупований майже з перших днів повномасштабного вторгнення. І однією з перших у зону, непідконтрольну українській владі, потрапила Софіївська громада Бердянського району.
У черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» — інтерв’ю з головою Софіївської громади (нині — головою Софіївської сільської військової адміністрації) Станіславом Захаревичем, який понад чотири місяці пробув в окупації, з них понад місяць — у полоні.
Станіслав Захаревич — начальник Софіївської сільської військової адміністрації Бердянського району Запорізької області. Після початку повномасштабного вторгнення пробув у російському полоні 34 дні. Працівники новоствореної окупаційної поліції увірвалися до будинку Станіслава Захаревича і викрали його. Громада, яку очолює Станіслав, досі лишається окупованою. Нині Станіслав Захаревич допомагає жителям громади, які виїхали на підконтрольну Україні територію та підтримує людей, які залишаються в тимчасовій окупації.
Станіслав Захаревич: На території моєї громади російські окупаційні війська з’явилися 26 лютого 2022-го року. Це була величезна колона бронетехніки, яка пройшла трьома населеними пунктами. Вони йшли у бік Маріуполя, а частина відділилася і на наступний день увійшла у місто Бердянськ.
Активних бойових дій на території громади не велося, Збройних сил України там не було — окупанти просто пройшли територією.
У перші дні зникло світло, були перебої зі зв’язком. У нас була задача — забезпечити нормальне функціонування об’єктів критичної інфраструктури, заправку «швидкої допомоги». Доволі серозною проблемою у перші дні війни і навіть тижні — була відсутність хліба. Окупанти встановлювали блокпости на дорогах, були перерізані шляхи постачання. Паливо на всіх заправках зникло ще 25 лютого. Я дуже вдячний підприємцям, які допомагали заправляти «швидку допомогу», випікати хліб.
Станіслав Захаревич: На початку березня на території громади окупанти встановили два блокпости, які контролювали дорогу на Запоріжжя. Це було пов’язано з тим, що у березні почався активний рух біженців із Маріуполя і всі маріупольчани рухалися саме цією дорогою, щоб виїхати на підконтрольну Україні територію.
Ми намагалися допомагати біженцям, розселяли їх по комунальних закладах, були виділені для цього садочки, будинки культури. Самі жителі добре зустріли переселенців, допомагали їм і надавали прихисток. Наприкінці березня потік біженців дещо зменшився і окупанти зняли свої блокпости.
Станіслав Захаревич: Крім того, в середині березня ми вивчали питання доставки гуманітарної допомоги на територію нашої громади. На той момент були відкриті деякі гуманітарні коридори на Запоріжжя. Відтак, нам вдавалося доставити ліки на приватних автомобілях. Згодом ми відправили і шкільний автобус, який, з одного боку, допоміг евакуювати біженців із Маріуполя до Запоріжжя, а на зворотному шляху його навантажили гуманітарною допомогою — ліками, дитячим харчуванням, памперсами. Так нам вдалося трохи підтримати громаду, але вже наприкінці березня всі гуманітарні коридори були перекриті.
Станіслав Захаревич: До 25 квітня я взагалі ніяк не пересікався із росіянами. Коли по території стояли блокпости, я пересувався польовими дорогами. Лише 16 березня мені зателефонувала одна з працівниць сільради, яка сказала, що зі мною хоче поговорити «товариш начальник». Тобто вона йшла по селу, її зупинили військові і сказали, щоб вона зателефонувала мені. Взяв трубку той, хто представився командиром загону «ДНР», почав погрожувати мені, щоб увімкнули вуличне освітлення. Я сказав, що виконую розпорядження Запорізької обласної військової адміністрації про режим світломаскування і я дотримуюся розпорядження. У відповідь він почав погрожувати, що буде погано не лише мені, а постраждають і інші люди, тоді я зв’язався із безпосереднім керівництвом, яке дало «зелене світло» на те, щоб світло з’явилося. Коли окупанти покинули блокпост, ми знову перейшли до режиму світломаскування.
Станіслав Захаревич: У людей була дуже велика паніка. Ми бачили, як летять ракети, ворожі винищувачі, вертольоти, як відбувається рух сотень одиниць техніки. Враження від цього було надзвичайно гнітючим.
У кінці березня ми раділи за звільнення Чернігівщини, Київщини, Сумщини, а, з іншого боку, побачили злочини російських окупантів у Ірпені, Бучі тощо. Тоді з території громади розпочалася перша хвиля міграції.
У квітні ми побачили, що окупанти посадили свою владу у містах, у великих населених пунктах і зрозуміли, що вони рано чи пізно прийдуть до нас.
Станіслав Захаревич: 25 квітня окупанти прийшли до мене додому. Їх було троє. Двоє — представники «поліції» і один представник «ДНР». Вони запропонували мені посаду виконуючого обов’язки мера міста Приморськ. Вони казали, що дізналися, що мене люблять люди, тому пропонують мені таку «високу посаду». Я відповів, що мені це не цікаво, що у мене є мої 11 населених пунктів і Приморськ для мене інтересу не представляє. Вони заявили, що у мене немає вибору.
На той момент до мого будинку вже підходили жителі, жінки оточили їхню машину, а місцеві підприємці хотіли перекрити дорогу. У відповідь на що «днрівець» почав кричати, що якщо я не поїду з ними по-хорошому, тоді у село увійдуть російські війська і постраждають люди. Я тоді попросив людей відійти і мене відвезли до відділку поліції міста Приморськ.
Там протягом семи годин намагалися мене вмовити очолити цю посаду. Після того зайшло двоє людей у масках. Один із них потім кинув мене до карцеру. Вони спробували мені більш жорстко донести мені свою позицію, я не погодився і тоді мене відвезти до карцеру колишньої колонії №77 міста Бердянська.
Станіслав Захаревич: Мене спочатку завели у кабінет. Почадили за стіл, і по черзі почали приходити місцеві зрадники, кожен з яких розповідав свою історію, як він перейшов на бік росіян, що він допомагає людям, що він рятує власне життя і своїх рідних. Хтось говорив, що зробив це, щоб не голодувала сім’я, хтось сказав, що перейшов на бік окупантів під катуваннями. Росіяни казали: «С нами работают все, будешь работать и ты». Це все відбувалося протягом семи годин.
Станіслав Захаревич: Перший день був відносно м’який, вони лише натякали мені, що будуть катувати. Потім мені сказали, що немає чого сперечатися, через два дні після того, як зі мною «попрацюють», я все одного погоджуся.
Позиція м’якої сили закінчилася на четвертий день мого перебування у карцері. Це було 28 квітня, вранці. Російські спецслужби півтори години катували якогось дідуся, а потім завели і мене. Катівня — це довгий стіл, за яким дві лавки. По праву руку були дві полички з інструментом, які нагадували садові, а також був електростілець з баклажками з водою. Підлога була у воді після тих процедур, які вони проводили до мене.
Представник «ДНР» почав говорити, що всі знають, що мене викрали, що в інтернеті пишуть, що мене вивезли в Крим чи вбили, тобто соцмережі переповнені цією інформацією. Це їх чомусь надзвичайно дратувало. І вони мені сказали: «Або погоджуєшся працювати на даній посаді, або ми ламаємо тобі ноги». Я відповів, що не хочу, щоб мені ламали ноги, і не хочу працювати. Що я взагалі працювати не хочу — відпустіть мене і я ні з ким працювати не буду. Один із них підійшов до поличок, взяв кувалду і наказав іншим тягнути мене до нього. Мене притягнули і він каже: «Предупреждаю в последний раз — или соглашаешься, или ломаю ноги». Я вже нічого не міг відповісти, просто стояв і все. Тоді він дав знак іншому окупанту, кинув кувалду, але ноги мені не ламав.
Я багато разів повторюю і знову повторюся: тим, що мене не катували, я завдячую розголосу. Через годину після мого викрадення моя мати опублікувала відповідний допис у Facebook, і цей допис за кілька днів набрав понад 100 тисяч репостів.
Станіслав Захаревич: Ближче до 20 травня мені сказали, що мене планують обміняти, як мера Мелітополя. Я сказав, що хочу, щоб так сталося, але розумів, що я просто голова маленької громади, а не медійний, як мер цілого Мелітополя. Через кілька днів окупанти мені сказали, що про мене забули. А 28 травня до мене підійшов один із в’язнів і повідомив, що за мною приїхали ФСБ — ті, які катували людей. Вони мене завели в окрему кімнату та почали допити. Там вони заявили, що готові мене випустити за трьох умов. Перша — мені не можна виїжджати, мовляв, мене зупинять на першому блокпосту. Друга — заборонено говорити будь-що поганого на Росію. Третя — продовжувати робити свою роботу, допоки вони не призначать свою людину. Я відповів, що працюватиму тільки під українським прапором і за українськими законами. Вони, лаючись, відповіли: «Пускай. Но когда мы назначим своего человека, ты уйдешь». Я погодився. Того дня мене випустили. Я хотів виїхати одразу, але у мене не було власного транспорту, з родичів тільки мама, а ніхто з перевізників не хотів мене везти, бо щодо мене був дуже великий розголос і ніхто не знав, чим це може обернутися.
Станіслав Захаревич: З моєї громади, на жаль, кілька десятків людей забирали у полон. На щастя, більшість з них відпустили, але станом на зараз троє цивільних осіб із нашої громади перебувають у полоні. Окупанти взяли їх за фальшивими звинуваченнями. І абсолютні більшість випадків затримань людей — за доносами і наклепами. На превеликий жаль.
Станіслав Захаревич: Гауляйтер на території Софіївської громади з’явився через два тижні після мого виїзду — аж наприкінці червня. У липні вони вже насадили своїх представників окупаційної влади. Дуже важливий момент — п’ять з шести гауляйтерів є чужаками, тобто не з моєї громади. Два останні українські прапори у нашій громаді зняли у липні. Тобто півроку окупації на території громади були українські прапори.
Станіслав Захаревич: У нас було кілька курйозних випадків, коли ЗСУ успішно відпрацьовували по окупантах, а наші колаборанти вже сідали в автівки і хотіли тікати. Це через низький інтелектуальний рівень і нерозуміння об’єктивності, адже від нас до лінії фронту майже 200 кілометрів.
Зараз серед колаборантів паніка. Вони завжди казали, що «Россия навсегда и Украины здесь уже не будет». Але коли говорять, що відбувається евакуація колаборантів із прифронтової зони, жителі нашої громади бачать щодня до десятка «швидких допомог», які їдуть у напрямку прильотів і у зворотному напрямку, бачать евакуаційні автобуси, які вивозять людей з прифронтових регіонів у бік Бердянська, вони розуміють, що дійсно щось відбувається.
Додало «перцю у цю страву» те, що представники російських спецслужб приїхали на територію і взяли від деяких колаборантів підписку про невиїзд, що не додало енергії нашим колаборантам.
Представники російських спецслужб приїхали на територію і взяли від деяких колаборантів підписку про невиїзд
За останні кілька днів кількість російських окупантів на території громади різко збільшилася. Вони займають пусті будинки людей, які виїхали. Ці окупанти з територій, які розташовані північніше громади. Це скидається на те, що росіяни починають відтягувати свої резерви від лінії фронту. У розмові з місцевими вони кажуть, що не планують воювати і що їм вже це все набридло.
Ця програма виходить за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля та Громадського радіо і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
