Як пройшли ці дев’ять років для українського громадянина, який першим відчув на собі неволю внаслідок окупації українських територій, ми запитали у самого Миколи Шиптура у черговому випуску програми «Звільніть наших рідних».
Микола Шиптур — перший український громадянин, якого Російська Федерація незаконно ув’язнила в тимчасово окупованому Криму із початку її військової операції із захоплення українського півострова. Окупанти затримали чоловіка у 2014 році на акції з нагоди 200-річчя дня народження Т. Шевченка в тимчасово окупованому Севастополі. Тоді під тортурами змусили свідчити проти себе та засудили до дев’яти років позбавлення волі. Микола провів за ґратами 9 років в окупованому Криму. 7 березня 2023 року Микола Шиптур вийшов на свободу, але повернутися в Україну зміг тільки 25 травня.
Микола Шиптур: У мене всі дев’ять років була надія на обмін, але, наскільки я пам’ятаю, з Криму нікого не обмінювали. Якщо і обмінювали, то з материкової Росії. Я весь час перебував у Криму. Багато разів просив і подавав клопотання, щоб мене перевели відбувати «покарання» на материкову частину Україну, але мені постійно говорили, що це питання розглядається, і так всі дев’ять років.
Микола Шиптур: Останній рік перебування за ґратами був для мене найважчим. Знаєш, що йде війна, але не знаєш, що саме відбувається. Дуже важко було емоційно, бо невідомо, що там з близькими.
Крім того, в центрі Сімферополя, де я перебував, добудовували корпуси колонії, і останнім часом я чув, що там утримували наших полонених. Це було секретне місце, в яке ніяк не можна було дістатися — це був окремий корпус, огороджений парканом.
Микола Шиптур: Це були перші дні окупації Криму, коли росіяни позиціювали себе як «вежливые люди», а мешканці називали їх «зелені чоловічки», бо вони були без шевронів та розпізнавальних знаків. Їх було дуже багато, вони стояли на кожному кроці.
Добре пам’ятаю той мітинг. Люди проводили мирне зібрання, жінки розповідали вірші, співали пісні, було багато жовто-блакитних прапорів — це все на честь дня народження Тараса Шевченка. Ніякої агресії не проявлялося. Але потім приїхали автобуси з провокаторами та «самообороною» і тоді почалося. Вони й плювали в нашу сторону, і кидали недопалки в жінок. Коли закінчився мітинг, вони нас оточили й не давали вийти. Почалася штовханина, під’їхали на конях «казаки» і зав’язалися досить жорстокі бійки. Точніше, побиття, тому що їх було більше.
Під час бійки мене намагалися затримати, сталася штовханина, і вони мені почали «шити» справу про «замах на вбивство». Спочатку мені хотіли дати десять років, але адвокат зміг зменшити санкцію статті на дев‘ять років.
Микола Шиптур: Мене возили з Сімферополя в Севастополь і назад. У камерах тимчасового затримання проводилися допити, дізнання. На тиждень я міг по два-три рази подорожувати з одного міста в інше. До мене приходили спецслужби, намагалися дізнатися, чи є ще «однополчанці», намагалися випитати, чи є схованки зі зброєю. Тиснули морально і фізично, але я не мав що сказати й не сказав нічого, бо я одразу їм дав зрозуміти, що вигадувати сам на себе я нічого не буду.
Микола Шиптур: Зі мною разом сидів Андрій Захтей, ми перебували в одному відділенні. Взагалі там було багато ув’язнених за політичними мотивами. Дуже сильно від російської влади у Криму постраждали кримські татари, їх в тюрмах було дуже багато. Затримують їх по дріб’язкових справах. Наприклад, можуть ув’язнити за книжку, яку із собою на обшуки приносять спецслужби, підкидають її та звинувачують людей у розповсюдженні забороненої літератури. Переважно такими способами вони намагаються затримувати кримських татар.
Микола Шиптур: Умови утримання дуже складні. На початках було особливо важко — я був, як експонат. Всі на мене дивилися і казали, що я «бандера». Відношення адміністрації було теж трошки упереджене. Побутові умови жахливі: протяги, грибок по стелях. Годували так, щоб людина просто не померла з голоду. Вилучили все, що пов’язано з волею. Одяг як наче з пластику — у ньому холодно зимою і жарко літом. Про медичну допомогу я взагалі мовчу. Ти маєш за день до того, як тобі треба звернутися до лікаря, записатися на прийом. Тобто якщо ти захворів сьогодні, то до лікаря ти попадеш тільки завтра. Ліки при собі мати не дозволяється, вони можуть бути тільки в медсанчастині, і тільки там вирішують, потрібні вони тобі чи ні. Я хворів, але я намагався лікуватися народними методами, не хотів йти до тих лікарів.
Микола Шиптур: Під час пандемії на коронавірус всіх добровільно-примусово прищеплювали їхнім «Спутником». Я відмовлявся. Вони мені казали, що в разі відмови мені заборонено ходити на побачення, або мені не буде доступна опція умовно-дострокового звільнення. Тобто всіляко намагалися схилити мене до цього щеплення шантажем. Але це було тільки в перший рік, потім заспокоїлися. Згодом взагалі говорили, що ти – громадянин України, на тебе вакцини не виділено.
Микола Шиптур: Я дуже переживав, що не зможу вирватися на материкову Україну. Два місяці я був на волі, але неначе все одно затриманий, тому що мене з колонії так і не відпустили на свободу. На виході мене очікували співробітники міграційної служби Росії, які сказали, що, оскільки з моїм українським паспортом у мене проблеми, я затримуюся в їхньому центрі для очікування депортації. Вони мені пояснили, що дипломатичних зв’язків з Україною немає, тому напряму в Україну мене відправити не вдасться, а через треті країни з моїм протермінованим паспортом мене не пропустять. Протягом місяця мене обіцяли вивезти або на Грузію, або на Прибалтику, але я у них пробув 2,5 місяці. І ці місяці були дуже важкі: я наче вільний, але невільний. Вікна з решітками, двері з решітками, все обгороджено парканом, колючим дротом, а на вежі – охоронець. Це та сама в’язниця. Тобі можна три рази на день входити на харчування і три рази в день на прогулянку, решту часу ти закритий у кімнаті. Трохи легше у тому, що там дозволений мобільний телефон і можна перебувати на зв’язку з рідними та прочитати новини. Новини для мене були дуже важливими, тому що я взагалі нічого не знав, поки перебував у в’язниці.
Микола Шиптур: Наразі я звикаю до сирен. Мені їх дуже боляче чути. Дружина вже звикла, але я не можу адаптуватися до того, що в Україну летять ракети.
Ця програма виходить за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля та Громадського радіо і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
