Нещодавно світ побачила книга «Сни про Херсон» Артема Петрика, яка розповідає про окупацію міста. Про те, що описує книга, ми поговорили у черговому випуску програми «Звільніть наших рідних» із її автором — кандидатом історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту історії та археології Балтійського регіону у Клайпедському університету (Литва) Артемом Петриком.
Артем Петрик — кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону у Клайпедському університеті (Литва). Став свідком та активним учасником подій у період російського вторгнення і окупації Херсона. Пережите описав у книжці «Сни про Херсон». Як ідеться в анотації, це «книжка про подвиг і малодушність, про спротив і розправу, про відчай та надію, про останні передсмертні листи та вільні сни в неволі, про тих, хто мріяв, але не дожив, і про тих, хто вижив усупереч безжальному кривавому часу, хто, попри терор окупантів та крики катівень, вірив у визволення і не здавався, не зрадив друзів і принципи — не зрадив Україну».
Артем Петрик: Я б її відніс до документальної прози, адже значна частина книжки творилася на основі мого щоденника, який я вів в окупації. Сам щоденник вівся на різних носіях, зокрема, на паперових — різноманітні записники, навіть обривки газет, в залежності від місця, у якому я перебував. Я пережив у Херсоні всю окупацію — від першої хвилини до останньої, вісім місяців і тринадцять діб я пробув там весь цей строк. Бо інакше не можна назвати це, окрім як відбуття строку у концентраційному таборі, який влаштували рашисти.
Я писав щоденник з другої половини березня і до другої половини серпня. Вже на осінь я почав літературно обробляти тексти у формі оповідань і створювати збірку. Остання крапка була поставлена вже після визволення.
Насправді, якщо відкрити книжку, то там по контексту і емоційному наповненню зрозуміло, що ці оповідання писалися в різних станах, і по передостанньому оповіданню зрозуміло, що це було прощання. Я не знав, як моя доля складеться.
І якщо б мене не стало, ця книжка вийшла б у Литві, бо в один з моментів, коли був інтернет, мені вдалося передати рукопис своїм друзям у Литві.
Але так відбулося, що я вижив, і не просто вижив, а побачив звільнення міста Херсон 11 листопада.
Артем Петрик: Якщо б цей рукопис потрапив до рук ворога, мій кінець був би страшний. А ще враховуючи, що я історик і маю чітку проукраїнську позицію, то уявити собі фінал було страшно. Адже для ворога історики та журналісти — одні з головних цілей, тому що у їхній парадигмі не існує незалежної преси чи незалежної науки. А ще я є співробітником литовського інституту, і цей факт робив мене, безумовно, м’яко кажучи, ворожим елементом для них.
Артем Петрик: Незадовго до початку повномасштабного вторгнення я повернувся з Литви на батьківщину у Херсон, де проживають мої батьки. Я приїхав побачитися з рідними і дописати книжку, яку я писав на той момент. Я взагалі спеціалізуюся на військовій історії країн Балтії, історії українсько-литовських стосунків. І Херсон для мене уявлявся як тихе, спокійне, рідне місце, де можна закінчити роботу.
Я прекрасно пам’ятаю, як за добу до початку бойових дій, я, як і завжди, робив пробіжку містом у бік Антонівського мосту, і розмовляв по телефону з видавцем про те, як буде називатися книга. І чомусь зайшов на міст, хоча я на нього так цілеспрямовано давно не ходив, та подивився на лівий берег. Мене охопила така тривога, був якийсь містичний стан — я відчув неприємний подих. Потім ми всі зрозуміли, що це був подих смерті.
Артем Петрик: У книзі я описую психологічний стан містян, у якому вони перебували 24 лютого. Він був аномальний шоковий. З таким до цього моменту ніхто не стикався. Люди плакали, ридали, билися в істериках коло банкоматів чи у чергах за хлібом. Один яскравий приклад: у дівчини, яка перебувала у стані психозу, просто випадало волосся з голови, коли вона проводила руками по ньому. Це було 1 березня.
Як відбулося для нас 24 лютого? Бомбардування і нуль інформації. Ми знали, що наші дають відсіч на сході, ми знали, що ворог, скоріше за все, може вдертися з півдня, але нуль інформації про те, що відбувається на Перекопі. І лише за декілька годин з’явилася інформація про те, що взята Іванівка на лівому березі. Потім проходить зовсім небагато часу і кажуть, що окупанти в Олешках. Як так? Всі були впевнені, що замінований Перекоп і підступи до Херсонщини з півдня, і коли вже по обіді ворог розмістився на мосту, у всіх був повний шок. Ніхто не вірив у таку ситуацію.
Далі з в’являється інформація, що хлопці з 59-ї бригади дають бій. Вони відбили ворога з мосту, перейшли навіть на протилежний берег, але вони прикривали відступ наших частин. З’явилися добровольці з містян, які пішли допомагати ЗСУ захищати Антонівський міст. 24, 25, 26 лютого точилися криваві бої за міст, а після цього було затишшя. Тоді наші частини відступали на Миколаїв, а ворог трасою М14, яка йшла навколо міста Херсон, готувалися заходити до міста.
Але що відбувається в реальності, ми не знали. Люди з 28 лютого по 1 березня говорили, що треба виходити, треба ставити протитанкові «їжаки», палити шини, тільки аби Херсон не чекала доля Криму. Ніхто в реальності не знав, яка ситуація. А от 1 березня наступив останній акт цього першого тижня війни, як казали мої литовські колеги — «херсонські Крути». Це розстріли у Бузковому парку, коли хлопці з тероборони спробували зупинити техніку ворога, хоча самі були озброєні лише стрілецькою зброєю і коктейлями Молотова. А потім все місто і весь світ побачили розірвані тіла цих хлопців.
Тому у моїх литовських колег і з’явилася аналогія з Крутами. Не тільки тому що була жертва вчорашніх цивільних людей, які заради України пішли на смерть, а й тому, що оборона моста і оборона міста на декілька днів затримала ворога і дала можливість підготуватися Миколаєву. А порятунок Миколаєва означив порятунок Одеси і взагалі — півдня та Молдови. Багато в чому Молдова завдячує збереженню своєї незалежності через те, що Херсон опирався в ці критично важливі декілька днів.
Артем Петрик: Я пам’ятаю, що практично одразу після того, як ворог розстріляв місто, адже не тільки у Бузковому парку гинули люди, а й використовувалася артилерія, САУ, які гатили по місту через спротив людей, ворог зайшов у місто піхотою і бронетехнікою. Людей розстрілювали на вулицях міста — і у машинах вбивали, і чергами в спину. 1 березня ходили чутки про сотні загиблих за перший тиждень.
Незважаючи на це, 2 березня люди почали виходити на спротив. І з дня на день цей спротив тільки наростав. 5 березня весь світ зафільмував момент, коли поліцейський у цивільному застрибнув на російську бронетехніку і розмахував українським прапором.
На мітинг 13 березня, який вважається найчисельнішим, люди вийшли не тільки з прапорами на держаках, а й були розгорнуті полотнища. 13 березня мітинг був дуже символічним, тому що 13 березня — це день визволення Херсона від нацистів. Тоді росіяни біля вічного вогню вперше засвітили своїх колаборантів. І вони тією кількістю людей хотіли зробити картинку, що так місто вітає окупантів, але місто тоді вийшло на мітинг. І люди не тільки зібралися на площі Свободи, а й пішли вулицею Перекопською якраз туди, до Вічного вогню. Окупанти вистроїли колону з техніки на цій вулиці, але херсонці і цього не злякалися. Тобто, будучи беззбройними, люди підходили впритул до окупантів і говорили все, що вони про них думають. Я думаю, що росіяни не чекали такого від міста, до якого вони до того ставилися, як до більш-менш лояльного. А в реальності місто показало свою проукраїнськість. Після цього вони зрозуміли, що вони на чужій території.
Артем Петрик: Із 2 березня я почав змінювати місце перебування, максимально конспірувався, змінив зовнішність, максимально обрізав зв’язки, користувався здебільшого інтуїцією, і вона мене не підвела. Адже серед людей, яких я вважав нормальними людьми, були прямі агенти ворога, як потім з’ясувалося. Вони працювали на ворога і потім очолювали окупаційні структури.
Артем Петрик: Дуже сильно билу по психіці, коли політики розповідали ще навесні, що ЗСУ вже на підступах до Херсону. Найважчий момент для мене був 24 серпня — День Незалежності. Він ще й співпав з півріччям окупації. Я пам’ятаю, що тоді я пережив приступ страшної люті. Це був один з тих днів, коли більш-менш працював інтернет. Я був у одному старому будинку, у якому, за легендою, і у роки Визвольних змагань переховувалися підпільники, і у період нацистської окупації. Тепер втретє там переховувався український історик. За вікном вили покинуті собаки. Я тоді відчув, що немає кінця тому всьому, що відбувається. Сиджу я, зі мною український прапор, литовський прапор і собачка Толік. А в інтернеті я бачу, що у Львові та у інших містах — свято.
Я не хочу нікого образити, але передаю емоції людини, яка сидить у старому будинку, притулена спиною до стіни, на вулиці ганяють на машині п’яні окупанти, звучить «Да, да, это Кавказ», собаки виють, а там — вишиванки, пісні. А де Україна? А Україна тут, ми її тут тримаємо.
Артем Петрик: Сплеск емоцій щастя був, коли наші здійснили бліц-криг у Харківській області. Інформація просочилася, ми дізналися про те, що є прориви. Це було видно і по окупантам — вони були вкрай злі. У колаборантів було море сліз, і так ми дізналися, що окупанти не просто програли на Харківщині, вони там ще й покинули своїх. Це було велике свято — люди відкривали вікна і включали українські пісні. Поновився такий рух спротиву, коли місто боролося навіть пісенно.
Потім був момент падіння «американський гірок» — момент псевдореферендумуму і коли Путін оголосив про «приєднання» Херсонщини до Росії. Тоді люди плакали і був такий подавлений настрій, але він протримався рівно день чи два, а там вже була перемога українських військ під Лиманом.
Далі був прорив українських військ на Дудчани і Милове на Херсонщині. Ми знали, що таке степ на Херсонщині взимку. І що росіяни, втративши Давидів Брід, Малу і Велику Олександрівку, в степу просто не утримуються. Що залишається тільки взяти Снігурівку на Миколаївщині і Киселівку на Херсонщині.
В Херсоні тоді зникло все — і світло, і зв’язок, ловило тільки радіо. Ми почули, як діти бігли у Таврійському мікрорайоні і кричали «Снігурівка наша». Тоді ми зрозуміли, що наші поблизу. 11 листопада ми також дізналися через дітей, що звільнили Херсон, бо вони бігли і кричали: «Бомжі тікають, наші йдуть». 11 листопада херсонці ще не могли повірити в це щастя, це був день такої зажатості і скутості, бо люди були, як в концентраційному таборі, коли вони боялися вийти і повірити в те, що нацистів нема.
А вже 12, 13 листопада був такий неймовірний сплеск радості, і мешканці виходили на вулиці, щоб подякувати воякам.
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
