Моє серце відбуває покарання разом із вами. Історія поїздки матері до ув’язнених синів

Діляра Аблуллаєва – мати Узеіра і Теймура Абдуллаєвих, яких Росія ув’язнила за політичними мотивами. Вони вже 5 рік перебувають у місцях несвободи. Наприкінці вересня, завдяки зусиллям небайдужих людей та допомозі “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”, Діляра змогла відвідати їх у колоніях поблизу міста Салават, що у Республіці Башкортостан, РФ.

Пропонуємо вам прочитати розказану Ділярою історію про цю поїздку, здоров’я її синів та особисті переживання.

Діляра Абулаллаєва. Фото: Громадське

Мої сини вже 5 рік в ув’язнені. Нещодавно я була на Уралі. Домоглася побачення з ними. 25 вересня бачилася зі старшим сином – Узеіром; 26 вересня з молодшим – Теймуром.

У колоніях, де утримують моїх синів, карантин. Можете уявити чого мені вартувало отримати дозвіл на побачення? Я просто не виходила з кабінетів керівників колоній.

Я летіла із Сімферополя до Москви, а звідти до Уфи. Був і прямий рейс з Криму, але квиток коштував 18 000 рублів. Летіти через Москву вдвічі дешевше. Щоправда, у Москві довелося 7 годин чекати на наступний рейс. Потім ще дві години польоту до Уфи. Загалом, півтори доби “на ногах”.

Я прилетіла в Уфу о 5 ранку. Одразу взяла таксі та направилася у місто Салават. Колонії, де утримуються мої сини, знаходяться за Салаватом. Праворуч від головної траси розташована колонія ІК-16, де утримується мій старший син. Якщо проїхати ще 5 кілометрів трасою, то ліворуч буде колонія ІК-2, де утримується мій молодший син.

Спершу, я вирішила поїхати до молодшого сина, оскільки знала, що адвокату постійно доводилося півдня чекати, щоб отримати дозвіл побачитися з Теймуром, адже його утримують в ШІЗО. Саме тому, з Уфи я направилася в ІК-2, і о 9 ранку вже була там. Таксі я відпустила, оскільки не знала скільки часу буду там. Лише одне я знала точно – я не піду, поки не побачу свого сина. Начхати скільки днів довелось би чекати. Я була готова ночувати під стінами колонії.

Я домоглася прийому у начальника колонії, який, дізнавшись хто я, одразу сказав, що побачитися з Теймуром я не можу тому, що його відвідував консул, а, значить, він вичерпав свою одну єдину можливість на побачення. На це я відповіла, що нікуди не піду, якщо не побачу свого сина. Якщо мене не пускатимуть – покличу журналістів, оголошу голодування і буду жити під стінами колонії. Я була згодна побачити Теймура навіть здалеку, краєчком ока. На той момент він вже 7 місяців перебував у ШІЗО, де йому остаточно загубили здоров’я.

Я довго спілкувалася з керівництвом колонії і просила надати мені протоколи покарань Теймура, адже його утримують в ШІЗО на постійній основі, хоча, за правилами, ув’язнений може перебувати там не більше, ніж 15 діб поспіль. Я казала керівництву, що всі їхні внутрішні правила створені так, що не порушувати їх неможливо. Наприклад, якщо ув’язнений не привітався зі співробітником колонії його можуть покарати. А як ти доведеш, що ти привітався, коли співробітники це навмисно заперечують? Кого ж послухають?

Мені стало відомо, що у колонії вже два дні йшла перевірка з Москви. Цікаво, що я за два тижні до візиту писала скарги про неправомірні дії керівництва колонії в Прокуратуру РФ, Слідчий комітет і на ім’я Президента РФ.

Не знаю що вплинуло на рішення, але зрештою начальник колонії дозволив мені побачитися із сином. Він сказав написати прохання про побачення на завтра, 26 вересня. Отримавши дозвіл, я вирішила поїхати в колонію ІК-16, до Узеіра. Дістатися туди було проблемно, адже колонія знаходиться, фактично, в лісі. Нормального транспорту немає. Єдиний вихід – їхати на зовсім не дешевому таксі.

В ІК-16 я теж зіштовхнулася з багатьма перепонами, але керівництво колонії почало шукати варіанти виходу із ситуації. Зрештою мені сказали почекати 2 години, після чого я зможу побачити сина. Я була окрилена від думки, що вже за кілька годин побачусь із сином.

У той день я провела більше 3 годин з Узеіром. За 7 місяців його 6 разів переводили в ШІЗО. При чому, всім добре відомий стан його здоров’я. У нього недіагностоване захворювання крові, яке часто спричиняє гнійники на руках та ногах. Також, він має тромбофлебіт, захворювання серця, йому важко дихати носом, і при найдрібнішій простуді чи алергії він може дихати лише ротом. Через це порушується нормальний доступ кисню до головного мозку, що викликає постійний головний біль. На додачу до всього перерахованого, за останні 4 роки у нього розвинулася хвороба нирок.

Зрозуміло, що за усім цим не можна просто спостерігати. Це треба лікувати. Я завжди намагалася передавати йому ліки. Уже 4 роки він постійно приймає безліч пігулок: від серцевих захворювань, препарати для розрідження крові, вітаміни, ліки для нирок та печінки.

Узеір і Теймур Абдуллаєви. Зображення: Кримськотатарський ресурсний центр

З Теймуром я зустрілася наступного дня. Ранком отримала документи, а за годину ми побачилися. Як же мені полегшало коли я побачила його живим. Його стан здоров’я мене дуже хвилював.

Незадовго до поїздки я дізналася, що Теймур скаржиться на сильні головні болі та високий тиск. Це для мене стало ударом. Я лікар за фахом, тому чудово розуміла як це може бути небезпечно для Теймура, який у СІЗО в Ростові-на-Дону переніс мікроінсульт. Звісно, адміністрація це приховувала, але ми з лікарями лікували його саме від мікроінсульта. Там, у Ростові, я знайшла всіх лікарів, які лікували Теймура. Всі вони або мовчали, або не договорювали. Лише окуліст сказав, що помітив крововилив на сітківці очей. При діагностуванні інсульту висновок окуліста є одним із ключових. Ба більше, у нього була перекривлена права частина обличчя. Це було особливо помітно коли він посміхався. Він не міг нормально пити та одночасно підняти обидві руки. Отже, ми почали лікувати його від інсульту.

Однак, в СІЗО написали, що у Теймура запалення лицевого нерва…

На додачу, у Теймура хвора печінка. Мої сини колись навчалися в суворовському училищі в Баку. Їм там робили різні щеплення. Раніше ж не було одноразових шприців і голок. Їх просто кип’ятили після кожного використання. Однак, очевидно, робили це не дуже якісно. Теймур підхопив там гепатит С, який передається через кров. Це невиліковна хвороба. Ми лише могли підтримувати печінку, щоб вона нормально функціонувала. І ось з таким діагнозом він потрапив у в’язницю.

Як тільки я дізналася, що у нього високий тиск – я одразу вирішила їхати. Боялася, що йому загрожує ще один інсульт.

На побаченні я багато з ним говорила. Підтримувала його. Він розповідав, що йому давали спочатку одні ліки – вони не допомогли. Потім їх замінили іншими. Навіть керівництво колонії було налякане через його стан. У Теймура артеріальний тиск постійно тримався на рівні 170/100. У даному випадку це вказувало на ниркову недостатність. Відбувалася інтоксикація організму, внаслідок чого почалася серцева недостатність.

Я трошки заспокоїла Теймура. Це було дуже важливо, адже він розуміє всю серйозність і наслідки хвороби. Йому була важлива моя підтримка як мами, і як лікаря. Взагалі, мої сини сильні духом. У тих нелюдських умовах їм дуже допомагає віра в Бога. Вони вірять, що Аллах дає лише посильну ношу, а значить – все буде добре.

У наступні дні я зустрічалася з головним лікарем колонії, щоб передати всі необхідні для Теймура ліки. І лікар, і керівник колонії сказали, що я можу передавати медикаменти у будь-який час. Це було по-людськи. За це я їм вдячна. Знаю, що Теймур приймає ліки. У нього зникла нудота та запаморочення. Залишається лише слабкість, апатія та періодичний головний біль.

Загалом, в Салаваті я пробула два тижні. За цей час багато чого вдалося зробити. Я спілкувалася з лікарями, ми думали як краще лікувати моїх синів, я наполягала зробити їм певні аналізи. Дуже важливо, що мені вдалося передати синам необхідні ліки та навіть деякі продукти харчування. Я їздила скуповуватися в Уфу. Сини дуже просили привезти їм башкирський мед. Купила їм також різної ковбаси, сирів, солодощів, фруктів і всього такого. Передала близько 20 кілограм продуктів кожному.

Узеір і Теймур були неймовірно раді моєму приїзду. Передавали привіт усьому народові України та Криму. Розповідали, що українське консульство робить багато важливого, цікавиться їхнім здоров’ям, через порушення прав політв’язнів постійно направляє звернення до російської влади та Федеральної служби виконання покарань. Завдяки цьому, у колонії часто приїздять з перевірками.

Хочу зазначити, що ця поїздка стала можливою завдяки звичайним людям, які допомогли мені матеріально. Їх багато. Багатьох я навіть не знаю. Всім їм величезна подяка від мене та моїх синів. Також, дякую «Об’єднанню родичів політв’язнів Кремля», яке сильно допомогло мені з передачами та ліками.

Свободу всім українським політв’язням!

 

 

 

 

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

two × five =

©2020 Об’єднання родичів політв’язнів Кремля